Розділ 2. Цілі економічної діяльності людини та суспільні форми організації їх досягнення

Для доказу та ілюстрації теорії граничної корисності її прихильники звертаються не до сфери виробництва товарів, а до психологічних переживань людей, що потрапили в умови, за яких вони мають справу з обмеженим запасом тих або інших благ і не можуть його змінити. Наприклад, у людини, що по­трапила до пустелі, є три посудини з водою. Передбачається, що кожна з них потрібна для задоволення визначеної по­треби у воді. Припустимо, що вода першої посудини призначена для вгамування спраги людини. Позначимо корисність цієї води числом 10. Це найбільш напружена потреба. Вода іншої посудина необхідна для приготування їжі. Корисність цієї води можна позначити числом 9. Вода третьої — для освіження тіла людини. Її корисність позначимо числом 8. Отже, третя потреба в ряду трьох, — найменш напружена. Вона визначає граничну корисність води. За наявності в суб’єкта трьох посудин води цінність однієї з них дорівнюватиме 8. Якби людина позбулася однієї з трьох посудин, то цінність однієї становила б уже 9. Якби в неї залишилася тільки одна посудина з водою, її цінність сягала б 10. Гранична корисність змінюється, змінюється і цінність.

Ті фахівці, які абсолютно не сприймають дану теорію, висувають таку логіку заперечень. Товари мають об’єктивну споживчу вартість для суспільства, а не суб’єктивну споживчу вартість для виробників. Товар виготовляється для продажу, не будучи корисністю для його виробника. Психологічні оцінки в дусі теорії граничної корисності можуть виникнути в умовах пустелі або на незаселеному острові, де немає жодного виробництва, але вони не можуть з’явитися за товарного виробництва, коли є ринок, на якому продаються всі необхідні продукти. Оцінки людей поза суспільством, у пустелі, дрімучому лісі можуть бути об’єктом психології, але об’єктом економічної теорії є тільки відносини, пов’язані прямо або опосередковано з виробництвом. У суспільстві, де люди постійно виробляють та обмінюють продукти, товари для виробника мають однакову цінність. Вони потрібні йому тільки як засіб одержання інших речей. Самі ж по собі вони для нього не є ні корисністю, ні граничною корисністю.

Загальним, що міститься в усіх товарах і робить їх здатними до порівняння, є праця. Всі товари — продукти праці. Порівнюючи товари один з одним, люди по суті порівнюють втілену у цих товарах працю. Матеріалізована, таким чином, праця створює вартість товару і визначає ті пропорції, в яких товари обмінюються один на один. Зі зміною витрат праці на виробництво тих або інших товарів змінюється й їх вартість, а відповідно і ті пропорції, в яких товари обмінюються один на один. Отже, в основі мінової вартості товарів лежить вартість, яка зумовлена кількістю праці, витраченої на виробництво товарів. Мінова вартість служить формою прояву вартості.

Які б не були природні якості того або іншого товару, його вартість залежить тільки від кількості втіленої в ньому праці. Втілена в товарах праця є субстанцією вартості. Тому величина вартості товару визначається кількістю витрат суспільно-необхідної праці для його виробництва. Мірою праці, а отже, й мірою вартості є робочий час. Проте відомо, що одному товаровиробнику потрібно на виробництво товару більше часу, ніж іншому. При цьому різниця в розмірі ви­трат праці може бути дуже значною, оскільки товаровиробники користуються неоднаковими знаряддями праці, мають різний ступінь май­стерності, працюють з різноманітною напруженістю (інтенсивністю). Кількість праці, що витрачається на виробництво товару окремим товаровиробником, має назву індивідуальна праця.

Міра індивідуальної праці — індивідуальний робочий час, що є так само мірою індивідуальної вартості товару. Проте мінова вартість визначається не індивідуальною, а суспільною вартістю товару. У свою чергу, величина вартості товару встановлюється за витратами суспільно-необхідної праці, що вимірюється суспільно-необхідним робочим часом (тобто таким, що потрібний для виготовлення якоїсь споживчої вартості за наявних суспільно-нормальних умов виробництва і за середніми, в даному суспільстві, рівнями продуктивності й інтенсивності праці. Під суспільно-необхідними умовами виробництва, що визначають величину вартості товарів, розуміються такі умови виробництва, за яких виготовляється основна маса товарів даного виду.

Завдяки змінам в умовах виробництва суспільно-необхідний робочий час не залишається раз і назавжди заданим. Його модифікації зумовлюють зміни величини вартості товару. Остання визначається не тими витратами праці, що знадобилися на його виробництво, а тими, що є суспільно-необхідними для його відтворення.

Зміни величини суспільно-необхідного робочого часу і вартості товарів визначаються перемінами у продуктивності праці. Величина вартості одиниці товару трансформується в зворотному відношенні до зміни продуктивності праці: з її підвищенням вартість одиниці товару зменшується.

У реальній дійсності можливе і зростання вартості товарів у зв’язку зі зниженням продуктивності праці та її падіння через підвищення продуктивності праці. Проте типовим є зростання, а не спад продуктивності праці. Отже, як правило, вартість товарів не підвищується, а знижується.

У зростанні продуктивності праці знаходять відображення розвиток продуктивних сил, впровадження нової техніки, застосування наукових досягнень у виробництві, поліпшення організації праці, підвищення майстерності робітників. До зростання продуктивності праці спонукає і сама система економічних відносин у товарному господарстві.

Люди завжди витрачали працю на виробництво різних корисних речей. Але не завжди праця надавала речам властивість вартості. Так, за натуральних форм господарства продукти праці, будучи споживчими вартостями, не надходили в обмін, а, отже, й не виступали як товарні вартості.

Властивість праці створювати вартість — не природне, а суспільне явище. Воно породжується особливим типом економічних відносин і має історичний характер: виникає за визначених суспільних умов виробництва.

Праця, що створює споживчу вартість, називається конкретною працею. Її відмінна риса полягає в тому, що вона ви­трачається у визначеній доцільній формі і має своїм результатом ту або іншу корисну річ. Форма витрат праці залежить від того, яка споживча вартість створюється. При виготовленні годинників, наприклад, праця має бути витрачена в іншій формі, ніж при виробництві взуття, костюма або комбайна. Наскільки різноманітні споживчі вартості, настільки ж різноманітні і види конкретної праці, що їх створюють (праця хлібороба, ткалі, кравця, металурга тощо).

У товарному господарстві конкретна праця має специфічні риси. Вона є працею економічно відокремленого самостійного товаровиробника і виступає як приватна праця. Оскільки конкретна праця кожного окремого товаровиробника — це ланка в системі суспільного розподілу праці, вона є суспільною, проте безпосередньо виступає як праця приватна. Формально всі приватні виробники самостійні і незалежні один від одного. Кожний здійснює процес виробництва на власний розсуд: сам обирає сферу виробництва, визначає обсяг виробництва, місце і час збуту тощо. Водночас приватні товаровиробники пов’язані один з одним системою суспільного розподілу праці. Кожний виготовляє товари не для себе, а для інших. Через спеціалізацію один товаровиробник потребує продуктів праці інших і без обміну з ними не може здійснювати процес власного виробництва. Тобто виробництво одного товару пов’язане з виробництвом інших. Отже, за своїм характером праця кожного товаровиробника носить суспільний характер. Між суспільними і приватними рисами праці існує глибоке протиріччя, що являє собою основну суперечність товарного виробництва. Формально кожний товаровиробник може створювати споживчу вартість, яку забажає, і в будь-якій кількості. Насправді він повинен виробляти тільки такі споживчі вартості, що по­трібні суспільству, мають суспільну споживчу вартість і в такій кількості, яка необхідна суспільству. Якщо товаровиробник не зробить цього, вироблений ним продукт не буде прийнятий в обмін, і він не одержить можливості придбати продукти праці інших товаровиробників.

Конкретна праця товаровиробника безпосередньо виступає як приватна праця. Суспільна ж природа праці, її однорідність, порівнянність, спроможність створювати вартість існують приховано. Ця сторона праці, що створює товар, дістає своє відображення через категорію абстрактної праці. На відміну від конкретної, що є якісно різнорідною, абстрактна праця характеризується як праця якісно однорідна. Тобто праця, що створює вартість одного товару, має такі самі якості, як і праця, що створює вартість інших товарів. Хоча коваль і пекар витрачають свою працю у різних конкретних формах, їх діяльність з фізіологічної точки зору має ту саму основу — витрати мускулів, нервів, мозку тощо. Абстрактна праця є специфічною суспільною формою праці — праці в товарному виробництві.

Витрати праці у фізіологічному розумінні завжди існували й існуватимуть, оскільки будь-який процес праці за будь-якого суспільного устрою потребує таких витрат. Але фізіологічна рівність різноманітних видів праці створює тільки матеріальну основу абстрактної праці. Лише в суспільстві, де товаровиробники відособлені один від одного, виявлення, врахування суспільної природи їхньої праці можливі тільки за допомогою трудової субстанції, що міститься в товарі. Іншого способу виразу суспільної природи праці в господарстві приватних товаровиробників немає і бути не може.

Як матеріалізація абстрактної суспільної праці, всі товари набувають однакової якості і стають кількісно порівняними. Якщо уявити сукупну суспільну працю у вигляді однієї суспільної робочої сили, а процес праці — як витрату цієї робочої сили, то кожний товар виявиться втіленням частини витрат цієї єдиної робочої сили. Отже, абстрактна праця — це специфічна економічна категорія товарного виробництва, що відображає певні економічні відносини.

Таким чином, конкретні види праці характеризуються не тільки розбіжностями у прийомах, знаряддях і результатах праці, але й, звичайно, відмінностями у необхідній підготовці робітників. Одні види конкретної праці, які називають некваліфікованими, можуть виконуватися всіма працездатними членами суспільства, що мають звичайні для даної історичної епохи освіту та рівень культури, інші, котрі називають кваліфікованими, потребують особливої спеціальної попередньої підготовки.

Праця, що потребує особливої підготовки, — це кваліфікована праця, що відрізняється від праці некваліфікованої, яка не потребує особливої, спеціальної підготовки. Так само відрізняється праця складна від праці простої.

Вартість товарів вимірюється кількістю робочого часу, ви­тратами простої праці. Тому складніша праця за рівні проміжки робочого часу завжди створюватиме більшу вартість, ніж проста праця.

У процесі зведення різноманітних видів праці до абстрактної відбувається редукція праці, тобто зведення її від складної до простої. Праця рибалки, наприклад, не потребує особливої підготовки і може бути прийнята за просту, а працю ювеліра (оскільки тут необхідна попередня підготовка) можна вважати складною.