Розділ 2. Цілі економічної діяльності людини та суспільні форми організації їх досягнення

Для класифікації типів економічних систем запропоновані декілька критеріїв. Наприклад, американський економіст Дж. К. Гелбрейт за рівнем розвитку технічної бази виробництва запропонував розрізняти доіндустріальне, індустріальне і постіндустріальне суспільство (економічну систему). Г. Уолич за ступенем свободи господарювання виділив вільну, диктаторську і демократичну економіку (економічну систему). Американський соціолог А. Тоффлер за рівнем розвитку технологічного способу виробництва економічні системи класифікував на аграрно-ремісничу, індустріальну й інформаційну.

Як було зазначено вище, широке визнання серед вітчизняних та зарубіжних вчених отримав критерій, заснований на підході К. Маркса при класифікації економічних формацій. К. Марксом було виділено п’ять типів суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична, включаючи дві стадії — соціалізм і комунізм.

Відповідно до цієї класифікації, заснованої на глибокому вивченні історичного досвіду багатьох європейських країн і народів, найнижчий рівень розвитку продуктивних сил за панування общинної (суспільної) власності на засоби виробництва був характерний для первіснообщинної соціально-економічної формації. А найвищий рівень продуктивних сил був передбачений для комуністичної суспільно-економічної формації при пануванні суспільної власності на засоби виробництва.

Перевага цієї класифікації полягає в тому, що в ній на основі глибокого історичного аналізу розвитку різних економічних формацій обґрунтований взаємозв’язок і взаємозалежність розвитку продуктивних сил, економічних відносин, основою яких була прийнята пануюча форма власності на засоби виробництва, а також надбудови. Крім того, була зроблена спроба прогнозування розвитку майбутніх формацій. Але при цьому було перебільшене значення суспільної власності на засоби виробництва і недооцінене значення приватної власності, а також можливість їх раціонального поєднання.

У даний час дуже багато вітчизняних і зарубіжних вчених класифікують економічні системи країн за формою власності на засоби виробництва, яка визначає характер економічних відносин у суспільстві, та господарським механізмом («механізмом управління», або «способом участі державних органів у координації і управлінні економічною діяльністю»).

Як відзначалося раніш, К. Р. Макконнелл і С. Л. Брю підкреслили, що «індустріально розвинені країни світу в основному розрізняються за двома ознаками:

1) за формою власності на засоби виробництва;

2) за способом, за допомогою якого координується і управляється економічна діяльність» [5, с. 47].

Вони і багато інших зарубіжних і вітчизняних учених за формою власності і способом регулювання економічної діяльності виділяють такі типи економічних систем: традиційну, чистого капіталізму, командну і змішану. У цій класифікації соціалістичний лад названий командною системою.

Традиційна економічна система нині ще має місце в економічно слаборозвинених країнах Африки й Азії. Вона характеризується дуже низьким рівнем розвитку продуктивних сил, великою часткою безграмотного населення, низькою продуктивністю праці. Переважає натуральне і дрібнотоварне господарство. Господарська діяльність заснована на вікових традиціях і устоях. Сильний вплив має релігія і родоплемінні відносини. Форми власності — общинна, родоплемінна, приватна із зачатками приватної капіталістичної.

Вважається, що чистий капіталізм (вільної конкуренції) уперше з’явився в Англії після зміни феодальних відносин на капіталістичні у кінці XVIII — першій третині XIХ ст., а пізніше у Франції, Німеччині, США, Японії та інших країнах. Для капіталізму був характерний прискорений розвиток продуктивних сил, у порівнянні з феодалізмом, створення досить великого машинного виробництва. Підвищилася продуктивність праці найманих робітників у порівнянні з кріпаками, оскільки у них з’явився економічний інтерес і можливість підвищувати рівень задоволення своїх потреб. Економічні відносини базувалися на пануючій приватній власності фізичних осіб на засоби виробництва і його результати. Кожен учасник господарської діяльності керувався тільки своїми інтересами і прагнув до максимізації своєї вигоди.

Практично була відсутня або була дуже слабкою державна система соціального захисту найманих робітників і громадян капіталістичних країн. Постійно посилювалося розшарування суспільства на бідних і багатих. Роль держави в регулюванні господарської діяльності була мінімальною. У гонитві за прибутком власники багатьох підприємств ігнорували соціальну відповідальність перед суспільством, виробляючи продукцію неприпустимої якості, а також експлуатуючи своїх працівників. Тривалість робочого дня досягала 14 і більше годин. Досить широко використовувалася дитяча праця. Дуже слабкою була турбота про охорону природного довкілля.

Існування великої кількості споживачів, а також виробників економічних благ в умовах досить великої свободи підприємництва забезпечило достатньо високий рівень конкуренції. Це сприяло зростанню продуктивності праці, підвищенню якості продукції, зниженню витрат виробництва і цін. Основні пропорції виробництва, розподілу, обміну і ціни регулювалися в основному ринковими механізмами, «невидимою рукою ринку», за висловом А. Сміта.

Виробництво матеріальних продуктів і послуг розвивалося стихійно. Тому впродовж XIХ ст. капіталістичним країнам довелося пережити 15 криз надвиробництва, а в період з 1929 по 1932 рік — Велику депресію. Так відтоді стали називати кризи надвиробництва. Вона ознаменувалася швидким ростом безробіття і бідності, зниженням обсягів виробницт­ва. Наприклад, США змогли досягти докризового рівня ВВП тільки в 1939 р. Усе це стало причиною посилення державного регулювання економіки в усіх капіталістичних країнах.

На думку багатьох економістів, до сучасної економічної кризи в найбільшій мірі прихильності ідеям неоліберальної концепції, яка вихваляла чистий капіталізм, дотримувався уряд США. Сучасна криза остаточно підірвала довіру до неоліберальної концепції Л. Мізеса, А. Шварца, Ф. Хайєка, Л. Роббінса, А. Мюллера-Армака, В. Ойкена, Мілтона Фрідмена, лауреата Нобелівської премії 1976 р. Нині більшість учених-економістів і керівників держав виступають за посилення державного регулювання економіки. Так, Ніколя Саркозі, перебуваючи президентом Франції, висловився за створення «регульованого капіталізму», при якому однакові правила застосовуватимуться до усіх гравців ринку, і буде присутньою прозорість фінансових операцій. Рішення, прийняті на останніх саммітах країн «два­дцятки» G20, передбачають ряд заходів із посилення дер­жавного врегулювання, як у масштабах окремих країн, так і міжнародних фінансових інститутів. Проблема полягає тільки в знаходженні раціонального рівня цього врегулювання.

Відомий американський економіст, лауреат Нобелівської премії, П. Самуельсон підкреслив, що будь-яка економічна система повинна вирішувати три взаємопов’язані проблеми:

1. Що повинно вироблятися, тобто які з товарів і послуг, що взаємно виключаються, повинні бути вироблені і в якій кількості?

2. Як будуть вироблятися товари, тобто ким, за допомогою яких ресурсів і якою технологією?

3. Для кого призначені товари, що виробляються, тобто хто повинен володіти ними й отримувати від них користь? Чи, інакше кажучи, як повинен розподілятися суспільний продукт між різними індивідуумами і родинами?

Різні економічні системи і їх моделі намагаються по-різному розв’язувати їх.