Розділ «Частина V. Історія вищої освіти»

Університетська освіта провідних країн світу (зо­крема, США, Великої Британії) складається з так званих багатопрофільних університетів і (більш престижних) дослідницьких. Вищі навчальні заклади можуть претендувати на статус багатопрофільного університету тільки в тому випадку, коли зможуть забезпечити навчання у магістратурі, а в дослідницьких університетах ще й за докторськими програмами.

Узагалі, університет повинен забезпечити різнорівневу підготовку висококваліфікованих спеціалістів у галузі мистецтва, природознавства, суспільних наук, юриспруденції, медицини, інженерії на базі міцного матеріального підґрунтя та ретельно відібраного професорсько-викладаць­кого складу. Якщо навчальний заклад відповідає всім цим критеріям, то це вже мультиуніверситет із кількома корпусами і коледжами.

Вплив федеральної влади на вищу школу в провідних країнах світу є визначальним, оскільки фінансовий важіль знаходиться в її руках, але цей вплив здійснюється не через відомство освіти, а через інші урядові агентства. Так, за останні роки у США майже 60 % коштів, витрачених вищими навчальними закладами на науково-дослідну роботу, поступають від федерального уряду у вигляді замовлень, договорів, контрактів.

На межі тисячоліть уряд США прийняв рішення про зміцнення науково-дослідної бази освітньої сфери, що перед­бачає виділення великої суми коштів на розвиток психолого-педагогічної науки і створення чотирьох нових науково-дослідних інститутів, як-от:

1) національний інститут студентської успішності, на­вчальних програм і оцінки якості навчання;

2) національний інститут навчання «важких дітей»;

3) національний інститут управління освітою, фінан­сів, стратегії й менеджменту в освіті;

4) національний інститут післясередньої освіти, бібліотечної справи і неперервної освіти.

Ці інститути займаються дослідженням і розробкою найбільш «болючих» проблем сучасної освіти.

Узагалі провідні заклади вищої освіти у більшості країн світу (США, Велика Британія, Франція, Німеччина тощо) є дослідницькими центрами і центрами з розповсюдження наукових знань. Наприклад, у Франції при Ліонському університеті працює Інститут ядерної фізики; у коледжі де Франс — лабораторія експериментальної медицини; при Сорбоннському університеті — Інститут фізики Землі, Національний інститут біології моря, Математичний інститут Анрі Пуанкаре тощо. Як правило, у них професори викладають лекції за вільними програмами, орієнтованими на їх власні наукові інтереси. Окремі великі заклади (наприклад, Французький коледж, Національний музей природничої історії (природи), обсерваторія фізики земної кулі тощо) приваблюють досить відомих учених, користуються великим науковим авторитетом.

Університетська і взагалі вища освіта в провідних країнах світу раціонально поєднує науково-дослідну роботу з на­вчальним процесом, приділяючи велику увагу формуванню особистості студента.

Характерною особливістю зарубіжних вищих освітніх закладів (Велика Британія, Німеччина, США) є активне залучення студентів старших курсів, які вирізняються високою успішністю в навчанні, до роботи в якості молодшого допоміжного педагогічного персоналу. Наприклад, особливістю вищої школи Німеччини є залучення відмінників-старшокурсників до зазначеної діяльності. Особлива увага приділяється також організації індивідуальної роботи із найбільш здібними студентами, практикуються і комплексні міждисциплінарні дослідження.

Найпростішою формою наукової підготовки студентів у провідних країнах світу є дипломна робота. На її виконання, як правило, відводиться 4—6 місяців. У дипломному проекті студент повинен продемонструвати результати самостійно виконаного експериментального чи теоретичного дослі­дження за темою, що вивчається. Ди­пломна робота розглядається і оцінюється екзаменаційною комісією.

Широко розвиненою у провідних країнах світу є і система підвищення кваліфікації. Наприклад, в Ізраїлі кожні сім років працівники зобов’язані протягом одного року проходити підвищення кваліфікації з відривом від основного місця роботи. Програма стажування передбачає як навчання на різних курсах, так і написання методичних робіт.

У більшості провідних країн світу впроваджується три­ступенева модель організації стаціонарного навчання на базі середньої освіти, яка складається з трьох самостійних взаємопов’язаних циклів. Кожен цикл розглядається як певний закінчений рівень вищої освіти і завершується отриманням відповідного диплома або свідоцтва.

Перший цикл (як правило, дворічний) закріплює загальноосвітні знання і закладає основи підготовки кваліфікованого фахівця.

Другий цикл дає завершену вищу освіту за певним фахом (інженер, психолог, юрист тощо). Після двох-трьох років навчання студент отримує ступінь бакалавра. Для отримання ступеня бакалавра, наприклад, у США студенти повинні прослухати певну кількість лекційних годин і скласти екзамени. Маючи цю ступінь, можна вже розраховувати на певну посаду в інженерно-технічній ланці, у керівному складі середнього рівня приватної чи державної фірми, на промисловому виробництві або відкрити власну приватну практику (для медиків, юристів).

Але для переважної більшості спеціальностей ступінь магістра відкриває значно більші можливості. Наприклад, диплом бакалавра медицини дає право працювати у клініці або мати невелику приватну практику. Але, для того щоб очолити відділення у будь-якій лікарні або навіть цілу клініку, необхідно мати диплом магістра.

Зокрема, у США отримати ступінь магістра можна в будь-якому із 200 американських університетів, що мають найрізноманітніші програми. В окремих університетах вимагається знання іноземної мови. Охочі отримати ступінь магістра навчаються ще один-два роки, складають екзамени з певних дисциплін підвищеного рівня і представляють дисертацію, яку можна порівняти з дипломною роботою випускника ВНЗ України. Ступінь магістра щорічно отримують близько 44 000 молодих спеціалістів, серед яких 17 000 приїздить із інших країн.

У провідних країнах світу існують два принципово різних типи програм, що дають право отримати ступінь магістра: навчальні і дослідницькі. Навчальні програми будуються за принципом, який сьогодні використовується на останніх курсах і в українських ВНЗ, а саме: існує перелік обов’язкових предметів, за якими читається лекційний курс. Студенти обирають за власним бажанням ще декілька предметів (також лекції). Разом з лекціями студенти відвідують семінарські і практичні заняття, пишуть курсові роботи тощо. Через 7 місяців після початку занять студенти здають екзамени. Після цього студент та його науковий керівник обирають тему для підсумкового дослідницького проекту (дипломного).