Розділ «Частина ІІ. Теорія навчання і виховання»

Найсприятливіші умови для виховання створюються в сім’ях з демократичним стилем відносин, який характеризується взаємною відповідальністю, довірою, взаємоповагою, взаємодопомогою, любов’ю до дітей; усі члени сім’ї залюбки поділяють радість, переживання. Батьки, гнучко мотивуючи свої дії і вимоги, твердо досягають позитивних учинків дітей, у дитини цінують не лише слухняність, а й незалежність, почуття власної гідності, ініціативу; прислухаються до думки дітей, аналізують їхню аргументацію.

Авторитарний стиль, який характеризується суворістю по відношенню до дітей, погрозливим тоном, вимогою безвідмовного підпорядкування, призводить до віддалення дітей від батьків, викликає в дітей почуття страху, незахищеності. Тому авторитарний стиль веде до внутрішнього опору дитини, яка на примушення і загрози відповідає лицемірством, брехнею, грубістю. Разом зі зломленою впертістю виявляються зломленими, розтоптаними цінні якості особистості: самостійність, відчуття власної гідності, ініціативність, віра в себе і свої можливості (А. Петров­ський). Батьківські вимоги в цьому випадку викликають або протест і агресивність, або апатію і пасивність.

За ліберального стилю в сім’ї панує терпимість, всепрощення батьків, демонстрація любові до дітей. Цей надлишок любові з часом починає дратувати дітей і веде до формування егоїзму, недисциплінованості, безвідповідальності.

Батьки повинні прагнути до побудови своїх стосунків з дітьми на демократичних засадах.

2. Знання батьками своїх дітей, їх позитивних і негативних сторін: що читають, чим цікавляться; які доручення виконують, яких труднощів зазнають; яке їх ставлення до однокласників, дорослих, молодших; що найбільше цінують у людях тощо.

3. Використання особистого прикладу батьків, їх авторитету. Найбільш переконливим засобом виховного впливу на дитину є особистий приклад батьків, який впливає на світогляд дітей, на їх переконання, погляди і стає для них прикладом. Діти спостерігають і потім наслідують: як ставляться один до одного батько й мати, як вони ставляться до своїх батьків (до бабусь і дідусів дітей), до інших людей.

Виховання в сім’ї ґрунтується значною мірою на авторитеті батьків, оскільки для дитини з перших років життя він не вимагає ніяких доказів, приймається нею як безсумнівна гідність старшого, як його сила і цінність (А. Макаренко). Авторитет (лат. autoritas — влада) реалізує себе у впливі особи, життєвому досвіді, заснованому на знаннях, моральних чеснотах.

Справжнім авторитетом користуються батьки, які сумлінно ставляться до праці, до сімейних обов’язків, активні в громадському житті. Такі батьки уважні до дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та позанавчальними справами, поважають їх людську гідність.

Для завоювання і підтримання авторитету важливо, щоб батькам була притаманна педагогічна тактовність, що знаходить вияв у вмінні говорити з дітьми так, щоб слово не принижувало, не ображало дитину, а змушувало навіть при негативних учинках не робити зауважень у присутності сторонніх, уникати настанов, згадувати свої вчинки як приклад для наслідування, виявляти справедливість, повагу до переживання, справ дитини, спиратись на краще, що є в ній.

Найважливішим засобом піднесення авторитету та осо­бистого прикладу батьків є єдність між їх словами і ділами. Якщо батьки вимагають від дітей добре вчитися, вони повинні бути прикладом для цього в ставленні до своєї роботи. Якщо вони вимагають від дітей правдивості, то насамперед самі повинні бути правдивими в усьому. Виховання дітей за допомогою особистого прикладу обов’язково вимагає наявності у батьків тих рис, які вони хотіли б бачити у своїх дітей.

Авторитет може мати і негативний характер. У своїй праці «Про батьківський авторитет» А. Макаренко наводить приклади таких видів батьківського авторитету: «авторитет придушення», який базується на примусі, залякуванні, і як наслідок — формує в дітей брехливість, жорстокість, агресивність; «авторитет віддалення» — батьки намагаються тримати дітей на відстані від себе, розмовляють з ними зверх­ньо, холодно; «авторитет чванства» — батьки вихваляються своєю винятковістю, принижуючи при цьому своїх колег чи опонентів; «авторитет педантизму» — батьки вимагають кожне мовлене ними слово вважати наказом, карають за найменшу провину; «авторитет резонерства» — батьки вдаються до моралізування з будь-якого приводу; «авторитет любові» — так звана сліпа любов, усепрощення, надмірні пестощі; «авторитет доброти» — батьки в усьому поступаються дітям, готові на будь-які жертви, аби їм було добре; «авторитет дружби» — відповідна поведінка дитини чи дії оплачуються подарунками, обіцянками. Цим не вичерпується перелік фальшивих авторитетів, на які можна натрапити в сімейному вихованні.

4. Спільна діяльність, розумне спілкування. Спільна праця батьків і дітей впливає на виховання в дітей працелюбності, самостійності, вимогливості до себе, дбайливості, відповідальності. У сім’ях, де прогулянки дорослих з дітьми практикуються регулярно, вдвічі більше працелюбних школярів. У процесі спільної діяльності, спілкування діти переймають від старших їхнє ставлення до природи, її краси, результатів праці, формуються нові інтереси, настанови в поведінці, допитливість.

У процесі спільної праці, походів, прогулянок на природі діти більш відверті, більш балакучі, доброзичливі в стосунках з батьками, що допомагає батькам краще пізнати дітей, їхній характер, звички, ставлення до себе та інших, коректувати за необхідності їх поведінку. Гарні умови для спілкування мають ті батьки, які ведуть на громадських посадах гуртки, керують спортивними секціями, беруть участь у класних виховних заходах: обговоренні кінофільмів, вистав, захисті фантастичних проектів, підготовці турнірів кмітливих. Якщо немає спільної діяльності, немає й повноцінного спілкування.

За даними досліджень учених, час, коли батько, мати і діти знаходяться разом дома, — менше 1,8 години на добу. Лише в 10 сім’ях із 100 батьки ходять з дітьми на прогулянку, в театри, музеї, кіно, на стадіон, що дає основу для спілкування. Спілкування батьків і дітей проходить переважно під час перегляду телевізійних передач, читання книг, журналів, газет. Одноманітність змісту спілкування батьків і дітей знижує виховний потенціал сім’ї.

5. Володіння батьків педагогічною культурою. Це передбачає засвоєння досвіду виховання дітей у сім’ї, національних традицій, що вимагає організації педагогічної просвіти батьків і стимулювання педагогічної самоосвіти з метою підвищення ефективності педагогічної діяльності в сім’ї. «Педагогіка повинна стати наукою для всіх — і для вчителів, і для батьків ... без турбот про педагогічну культуру батьків неможливо розв’язати жодного завдання, що стосується на­вчання і виховання. Батьківська педагогіка — це фундамент, основа всієї педагогічної теорії й практики» (В. Сухомлинський).

Наявність педагогічних знань ще не означає вміння їх застосовувати. Особливе значення мають уміння використовувати знання на практиці: вести задушевну бесіду, організовувати корисну справу, враховувати вікові особливості, визначати мотиви поведінки, оцінювати дії і вчинки, вирішувати конфліктні ситуації, створювати ситуації вибору.

Рівень сформованості у батьків педагогічних умінь істотно впливає на вихованість та інтелектуальний розвиток дітей.

Оволодіння батьками педагогічною культурою усуває суттєві недоліки сімейного виховання:

негативні приклади з життя сім’ї;

безсистемність виховних впливів;