Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Це   був  «другий спецкорпус».  Прийшло  начальство,  і двадцять чотири «гаврики» щезли в його  череві, перейшовши з  сонячного сяйва в холодну півтемряву знаменитого 2-го спецкорпусу, а колишнього найславнішого корпусу каторжної тюрми. Спершу вони опинилися в якійсь залі зі скляним дахом, що  нагадувала те приміщення цукроварні, де стоять балансові машини. По  боках тяглися галереї в чотири яруси.  Вони піднялися по  сходах  на  першу галерею, пройшли її кругом, повз ряд  герметично закритих масивних дверей з вовчками. Потім піднялися на  другу, на  третю. І аж  на четвертій перед ними відчинилися двері. Вони прийшли.

Це була маленька келія з трьома ліжками, причепленими до стін.  Келія на  три  особи, її називали трійником, а цілий цей  тюремний сектор називався — трійники.

В цій  маленькій келії  на  три  особи вони розмістилися всі  двадцять чотири.

Все-таки порівняно з Раднаркомівською тут була свобода. Насамперед — можна ходити, стояти, танцювати, лежати і, якщо хочеш, — навіть битися головою об  стіну; нікому до того  не  було  ніякого діла, як  не  було  й ніякого від того ефекту. Стіни тут  були  зроблені з  достатку — роботи ще царської, могутні, розраховані на  тисячоліття. В амбразурі вікна хлопці ради  інтересу проміряли цю  стіну  — виходило 70  сантиметрів. І це  ж  на  четвертому поверсі!  А  внизу?! Підлога асфальтова. Стеля дугою, півкругла. Двері ковані дебелим залізом. Ліжка (залізні) вгвинчені в  стіни. Добра квартира. Ще  цар-батюшка будував, спасибі йому!  Ніяких матраців чи чогось подібного, звичайно, не було, як і ніяких меблів, крім незмінної смердючої «параші».

Хлопцям від незвички було  аж чудно. Подумати тільки! Можна стояти, ходити, танцювати, говорити голосно, спати вдень. Це  не  тюрма, а просто рай.

З  ліжок ніхто   не  хотів  користатися, бо  то  було  б  несправедливо —  чому   це  привілеї для  трьох? Через  те  всі розташувалися на підлозі, так, як звикли вже.  Покотом. Так само, як  і раніше, пороздягались і з радістю порозвішували лахміття на  ліжках сушитись. Було так  само тісно, як  і на Раднаркомівській, бо  хоч  це  й  трійник, але  не  більший за одиночку. Одначе було незрівняно зручніше тут і приємніше. А головне, здається, не  було  блощиць, а  якщо й  були, то зовсім мало, бо підлога асфальтова, а мури  щільні й холодні. Вони тільки трохи нанесли блощиць у черевиках та чоботях із собою, але  тепер старанно нищили їх.

Почався  новий  розділ їхньої епопеї —  розділ в  трійнику.

Найперше  Андрій  почав  пробувати  стіни,  налагоджуючи тюремний телеграф. Він  прекрасно знав тюремну «п’ятихвістку»  і  тепер  випробовував  щиколотками  мури, шукаючи контакту.

На  Раднаркомівській він  не  міг  пустити в  діло  ці  свої знання, бо там  це було  неможливо при  тамтешнім несамовитім нагляді. Інша справа тут.  Але  всі  спроби, на  жаль, в  перший день   скінчилися нічим, бо  не  було  ані  справа в камері, ані  зліва   тямущих сусідів. Хтось відгукнувся на виклик, але  й  тільки, далі  діло  не  йшло. На  сигнал хтось відповідає стуком —  хтось   ніби з  того   світу  тукав молоточком, — але  далі  був  безпорадний. Не  вмів. Та  спасибі й  на  тім.  Вже  добре, що  хоч  відгукувався. Було приємно, що  існував зв’язок, незважаючи на  товсті мури, їх чують. Може, дасть  Бог, трапиться й фаховий «телеграфіст». Тим часом Андрій зразу  ж заходився вчити всіх своїх  товаришів тюремної телеграфної премудрості. Щоб знали. Час  покотився жваво. Крім  навчання,  всі  зайнялися  ще  іншими, практичнішими справами — Руденко й інженер Н. заходилися з цвяшків, які  вони десь попіднімали в лазні чи по дорозі з неї, та  з шматків дроту  робити голки. А тим  часом було нароблено  голок із  зубців гребінця,  попросвердлювавши цвяшком дірочки («вушка») на  товщому кінці. Розпущено шкарпетку на  нитки, й  дехто  заходився латати свої  лахи. Хтось робив мундштука зі знайденої кісточки й хліба.  Хтось лагодив черевики. Робота кипіла. Надто пильно трудилися Руденко й  інженер Н.  Вони робили «господиню», бо  без «господині» як бути?! Вони терли свої  цвяшки об асфальт та об  цементове підвіконня з терпінням і методичністю, якій позаздрив би  перший-ліпший китаєць. Завдання полягало в тім, щоб  з грубого цвяха зробити тоненьку голку. А тоді ще  просвердлити в ній  вушко. І тоді  з грубого цвяха вийде граційна й блискуча «господиня».

З усіх ніякими господарчими справами не займався лише Андрій. Навчання  тюремного телеграфу уперлося в тяжку проблему — проблему приладь для  писання, і він, урвавши лекцію, сушив над  цією проблемою голову. Він  був  феноменально  упертою людиною,  для  якої не  існувало речей неможливих, він  не  визнавав їх.  Що значить неможливо? Як  не  існувало й  поняття «не  вмію». Він  з  школярських років полюбив англійську, кимсь розказану йому, відповідь на  запитання, чи  ви  вмієте грати на  роялі: «Не  пробував, може, й умію».

Писати!  Як  писати, чим, на  чому? І б’ючись над  цією проблемою в  камері, де  не  було  ні  паперу, ні  олівців, він зробив  нарешті вихід.   Більшість з  в’язнів мали при   собі калоші,  звичайні  гумові калоші.  Андрій взяв   одну   стару калошу, зчовгану й таку  гладеньку на  підошві, натер ту підошву крейдою (провів калошею по стіні  і вже), а тоді почав по  білому писати загостреним сірником. Знаменито!  Лінії виходили яскраво-чорні, пружинисті, чіткі. Можна писати й навіть малювати з найтоншими нюансами!

Це  був дійсно чудовий винахід, якому стелилося велике тюремне майбутнє.

Винахід зразу  ж пішов у рух. Власне, пішли в рух калоші. Одна пара калош — це цілий капітал, це своєрідні грифельні дошки: насамперед для писання, а тоді для малювання, для різних ігор  і, нарешті, для  гри  в шахи — малюється шахівниця й фігури на  ній, а тоді  грається — походжену фігуру затирають пальцем на  одному полі  й малюють на  іншому. Забиті фігури просто затираються.

Камера  зажила.  Стільки  одразу занять,  розваг,  клопоту.

Час  від часу  підходив вартовий до вічка й зазирав. Тоді в’язні  удавали, що   вони  нудяться, а  як   вартовий  відходив  — ситуація мінялась. Щастям арештантів було  те, що за  кожною потребою коридорний  мусив відчиняти двері. А поки він відчинить важкі двері, можна багато діла зробити. Найбільшим же  щастям було  те, що  ця  тюрма далеко від управління НКВД, далеко від тієї всієї  шаленої, божевільної метушні.

Одначе помалу виявилося,  що   щастя не  так-то й  велике. Помалу трійник починав даватися взнаки. Вже  першого дня,  після того, як  їх  нагодували солоною юшкою в  полудень (це  був  пізній обід  для  них  — новоприбулих), яка  — юшка — крім води й  манюньких та  малочисельних шматочків кислої капусти більш нічого не  мала, але  зате  її було  багато, аж по цілому літрові, — в’язні відчули страшну задуху  й  брак повітря в  камері. Люди страшенно  потіли. Ніякої  циркуляції повітря. Розпечений  сонцем  залізний щиток затуляв і без того  маленьке, густо  заґратоване вікно, а їх було  в камері двадцять четверо. Голі  тіла, вкриті рясно противними  болячками,  виповнювали  камеру густо, як  і перше, і перенасичували повітря випарами поту.  Асфальтова підлога не  вбирала вологи й  все  більше мокріла. Надвечір люди  кинули всі свої  заняття й, немилосердно потіючи, безперервно витиралися ганчір’ям, яке  хто мав, і викручували те ганчір’я над парашею. А піт все тік і тік. Він вже чвакотів на  підлозі під  босими ногами, й треба було  його  збирати з підлоги теж  ганчіркою раз  по  раз, так  що  маленька параша наповнювалася самим людським потом. І було  справжнім щастям, коли люди, нарешті дочекавшись вечора, пішли до  вбиральні «на  оправку». Вони ніби  вилізли з  лазні й розморені,  зумисне помалу пленталися  по  внутрішньому балкону, вважаючи за  Боже благословення той  факт, що вбиральня була аж геть у другому кінці чотирикутника. Там була холодна вода, багато холодної води. А камеру наглядач, на  прохання нещасних мешканців,  залишив відчиненою, щоб  провітрювалась і просихала. Він був симпатичний, той наглядач, і зовсім не сперечався. Та то, мабуть, тому, що тут було  таке  правило взагалі поводження з цими трійниками завдяки їхній, уже відомій, властивості. Ще  в обід їм видали були  фаянсові миски, і тепер люди набирали в них  води так само, як  і на  Раднаркомівській.

Спати люди  повкладалися на мокрій підлозі. Було бридко  — мокро й тісно — і люди довго не  могли заснути. При вкладанні  спати  поставав  той   самий досадний конфлікт з площею. Тоді  вони розіграли ліжка в  лотерею, щоб  хоч трохи розвантажити підлогу, й  щасливі здерлися нагору і, напевно, там  раювали, їм  усі заздрили, а тому  ще  до  того, як   поснути, в’язні розв’язали проблему справедливого й планомірного користування ліжками більш ґрунтовно. Вони ухвалили користуватися тим щастям (спати на голих  залізних ліжках) за чергою. Щоб кожен пораював хоч  трохи.

В цьому трійнику було глухо й тихо, як у домовині. Ніякі звуки ззовні сюди не  досягали, й якби не  досадне потіння та задуха, то тут би було  добре. Нерви людські відпочивали, бо  не  гриміли засуви, не  бентежили душу  стогони й  крики, не  лякала ніяка тупотнява опівночі, не  гули  машини з відкритими глушителями, не  чути  було  нічого. Була  тиша. Благословенна тиша. І цієї  ночі  багатьом, напевне, снилися спокійні й погожі сни. Хоч  Андрія душив усю  ніч  волохатий   і  жаский кошмар: все  те  ж  — безперервний конвеєр змагання загроженої душі  й  серця. Душа   і  серце продовжували все  те ж життя — продовжували ходіння по  муках, організовуючи шалений спротив. Ніякі змінені вже зовнішні обставини не  могли тієї  душі  й того  серця здемобілізувати й  переключити на  інші  рейки. Аж  доти, доки не  буде  все скінчено. Доки вони не  загинуть або  не  вирвуться з цього «чортового колеса».

Вранці очманілим людям видали по  пайці вже  іншого, житнього, досить добре випеченого хліба  і по  нормальній порції цукру. Тоді  прийшов черговий корпусу, чемно сказав:  «Добридень!»  — і перевірив їх.  А тоді  вже  їх пустили до вмивальні. Все тут якось було  трохи навиворіт. Не  такий хліб, і не такий режим, і трохи не такі  люди. Не  тільки уніформою не  такі, а й вдачею ніби. От  черговий з першої ж візити сказав  «Добридень», та  ще  й  українською мовою, і  наглядачі теж  були   якісь не  такі, чемніші. Не  зазирали раз   по  раз   у  «кормушку». Правда,  може,  тому, що   її  не було, тієї  проклятої дірки в дверях. І навиворіт була  й сама атмосфера — не було  постійного проклятого нервового напруження, й галасу, та зойку, а була  тиша.

Після снідання  (трохи рудого чаю, налитого в  миски) почався  трудовий день. Таки  справді трудовий і  тяжкий день. Люди взялися до  боротьби з потом. Піт  тік  рясно, а люди його   витирали на  собі  та  викручували ганчір’я над парашею. Просто дивно, звідки він  береться в  таких вимучених і виснажених людях. Люди пітніли, пили холодну воду  й знову пітніли...