Розділ «Арешт»

— Ралфе, це конфіденційна інформація, — пискнув Семюелз.

Ралф наче не почув.

— За попереднім звітом патологоанатома, він зубами розірвав малому горло. Може, навіть кілька шматків м’яса проковтнув, тямиш? І від процесу так збудився, що аж приспустив штанці й розбризкав свій еякулят по стегнах малого. Богом присягаюся, такого огидного, підлого, невимовного вбивства жоден із нас іще не бачив. До такого треба довго достигати. Усі, хто бачив ту картину, повік її не забудуть. І це зробив Террі Мейтленд. Це зробив Тренер Ті, який тільки нещодавно клав свої руки на руки мого сина, коли вчив його виконувати бант. Він сам щойно мені про це розповів, наче це мало б його реабілітувати чи щось таке.

Тепер Ґолд уже не дивився на нього як на нову комаху. Тепер на його обличчі з’явився вираз зачудування, наче він здибав артефакт, що лишила по собі якась невідома позаземна цивілізація. Ралфові було байдуже. Уже до всього байдуже.

— У тебе теж є син — Томмі, правильно? Саме тому ти став готувати команду до змагань Попа Ворнера разом із Террі, бо там грав Томмі, так? Він теж торкався твого сина. І зараз ти збираєшся його захищати?

— Стули пельку, заради Бога, — сказав Семюелз.

Ґолд припинив гойдатися, та з місця не зрушив і продов­жував дивитися на Ралфа, мов зачарований антрополог.

— Навіть не опитали його, — видихнув він. — Навіть. Не. Я ще ніколи… Ніколи…

— Ой, годі тобі, — мовив Семюелз із удаваною веселістю. — Ти вже все бачив, Гові. І здебільшого двічі.

— Тепер я хочу з ним переговорити, — різко відповів Ґолд, — тож вимикайте своє чортове обладнання й запинайте штори.

— Гаразд, — погодився Семюелз. — У вас є п’ятнадцять хвилин, а тоді ми до вас приєднаємося. Подивимося, чи надумає тренер говорити.

— У мене є година, містере Семюелз, — відказав Ґолд.

— Півгодини. Потім ми або заслухаємо його зізнання, а це вирішальний фактор між довічним у Мак-Алістері та голкою, або він піде до камери й сидітиме там аж до понеділка, коли відбудеться досудове слухання. Вирішувати вам. Але якщо ти гадаєш, що ми підійшли до справи абияк, то це найбільша помилка у твоєму житті.

Ґолд рушив до дверей. Ралф провів у замку магнітною карткою, почув клацання, з яким відсунувся подвійний засув, а тоді повернувся до дзеркала дивитися, як адвокат заходить у кімнату. Семюелз напружився, коли Мейтленд підвівся зі стільця й, випроставши руки, посунувся назустріч Ґолду. Та на обличчі в Мейтленда було написано полегшення, а не агресія. Він обійняв Ґолда, а той впустив долі свій квадратний портфель та обійняв його навзаєм.

— Братні обійми, — сказав Семюелз. — Ото милота.

Немов почувши прокурора, Ґолд озирнувся й указав на червоний вогник камери.

— Вимкніть її, — долинув його голос із гучномовця. — І звук. І запніть штору.

Вимикачі були на стінній панелі, поруч з обладнанням для аудіо- і відеозапису. Ралф перекинув важільці. Червоне вічко камери в кутку кімнати для допитів згасло. Він кивнув Семю­елзу, і той запнув шторку. Звук, із яким вона затулила дзеркало, викликав у Ралфа неприємні спогади. Ще до того як Білл Семюелз став окружним прокурором, Ралф тричі відвідував смертні кари в Мак-Алістері. Над видовженою скляною шибкою між кімнатою для страт і залом для глядачів висіла подібна шторка (може, їх навіть випустила одна й та сама фірма!). Її відсували, коли глядачі заходили до зали, і запинали, щойно констатували смерть в’язня. Та шторка видавала такий самий неприємний скрегіт.

— Я сходжу до «Зоуні» через дорогу, куплю бургер із содовою, — мовив Семюелз. — Так нервував, що навіть не пообідав. Тобі щось захопити?

— Не відмовлюся від кави. Без молока, одна ложка цукру.