Розділ «Гора»

Олівера розбудили болючі нерівномірні поштовхи у грудях. Він хрипко сапав, одчайдушно черпаючи щелепою розріджене повітря, проте не міг позбутися огидного відчуття ядухи. Між черепною коробкою та мозком наче розжареного вугілля сипнули. Із величезним зусиллям Олівер смикнув головою, відірвавши примерзлу щоку від скельної поверхні. Через різкий рух перед очима замерехтіли сріблом мушки, а горло підперла нудота. Дихати легше не стало, зате він зрозумів, що саме стрясає його тіло зсередини. Аритмія. Переохолодження спричинило порушення серцевого ритму, й удари серця немовби накладалися один на одного.

Олівер замерзав, однак був при пам’яті — голова, попри біль, була на диво ясною. Соваючи ногами, він перевернувся на бік, приклав праву руку до серця і лише потім із якимось дивним відстороненням відзначив, що знову може рухатися.

Його вовтузіння розбудило Лейлу. Або, ймовірно, вона взагалі не спала. Дівчинка задерла підборіддя — капюшон вітрівки наповзав їй на очі, — й із вологим присвистом, що виривався з глибини легень, прошепотіла:

— Man teshne hastam… — а потім англійською: — Water… water…

Олівер застогнав. Вода. Жар із голови розповзався нутрощами. Він сам що завгодно віддав би за ковток води.

Лейла висунула з-під ковдр обкручену шматтям руку й торкнулася Оліверового лиця.

— Man teshne hastam…

Німець штовхнув ліктем спину, що притискалася до його живота. Ніякої реакції. Прислухався, проте через шум вітру не зміг визначити, чи той, кого він штурхає, ще дихає.

— Man teshne hastam…

Він зловив її погляд — сльозливі очі іранки тьмаво виблискували просто навпроти його обличчя — і спробував щось відповісти, проте не видушив із себе жодного звуку. Штурхнув спину ще раз, потім ще раз, і ще раз, і тут угледів, що з-під поліестрового пледа стирчить денце пластикової пляшки.

Кілька секунд Олівер витріщався на пляшку, не вірячи власним очам. Потім схопив її і майже хвилину силкувався відкрутити кришку задубілими на холоді пальцями. Хлюпання води всередині доводило до сказу. Зрештою він затиснув кришку зубами та прокрутив пляшку долонями. Від спраги темніло в очах. Олівер затремтів, згорбився, потягнувся до горлечка губами і… наштовхнувся лобом на лоб Лейли. Не розгинаючись, чоловік звів голову. Дівчинка мовчала. Під холодним світлом зірок здавалася значно старшою. В широко розплющених оливкових очах застиг якийсь віддалений і зголоднілий вираз.

А потім Олівер укотре згадав Турід. У голові тихим відлунням сколихнулися її слова: якщо ти не робиш чиєсь життя кращим, отже, ти марнуєш час. Ці довгі шість років він не просто жив, тримаючись за спогади, він робив усе, аби бути її вартим. Якоїсь миті потому, як на автобані А9 під колесами чергового автомобіля загинуло сьоме чи восьме щеня, Олівер жахнувся з того, що робить, і подумав: а що як він невдовзі помре? Чи потрапить в аварію та залишиться паралізованим? Що як у нього просто не буде змоги зробити все те, на що натякав Клаус Волкенхорст? Протягом двох місяців Олівер успішно вдавав, ніби забув, що сталося під Інґольштадтом, прикидався, ніби це чиєсь інше минуле, ніби це не він сидів за кермом «ауді» та спостерігав, як одне за одним гинуть одинадцять цуценят, але ті думки нікуди не зникли та весь цей час немовби гнили у нього всередині. Напруженого та трохи переляканого погляду дівчинки виявилося більш ніж достатньо, щоби виштовхнути їх на поверхню.

Олівер заплющив запалені, почервонілі очі й затремтів так, що вода почала вихлюпуватися з пляшки. Якась частина його мозку знавісніло нашіптувала: «Пий… пий… пий… випий усе, щоб уціліти за будь-яку ціну». В іншій частині все ще лунав голос Турід.

(ти маєш змогу змінювати світ на краще)

Але ні, як з’ясувалося, не має. Він усе зіпсував — як завжди, — і тепер помирає… майже напевно незабаром помре. І що після нього залишиться хорошого? Ні дітей, нічого…

(у житті кожного існує лінія, перетнувши яку, ми вже не можемо змінитися)

Оліверу здалося, начебто він лише зараз по-справжньому осягнув, що мав на увазі його батько. Від того стало так гірко, що він застогнав. Стогін спровокував напад кашлю — звук був такий, наче в горлі рвалася суха тканина, — і кашель зрештою перейшов у сиплий свист. А тоді Олівер подумав: а що як усе не так? Раптом ті слова — тільки жалюгідна відмовка, якою Гельмут Морґенштерн прикривав власну зневіреність і небажання змінюватися?

Олівер поглянув на дівчинку.

Коли?.. Коли, як не зараз?

Із грудей піднявся клекітливий хрип. Чоловік сперся на лікті та тремтячою рукою підніс пляшку з водою до потрісканих губ Лейли. Секунду дівчинка не ворушилася, а тоді повела поглядом туди, де, згорнувшись клубком, лежав Лоуренс Ґрейс. Вона пам’ятала його реакцію і боялася.