Розділ «Післямова автора»

Найдавніші txt-файли з чорновими начерками окремих епізодів цього роману, які я зміг відшукати на ноуті, датовано липнем і жовтнем 2012-го, хоча насправді все почалося значно раніше, ймовірно, аж із оповідання Джека Лондона «Бог моїх батьків», яке прочитав, коли мені було… ну, точно не більше за дванадцять років. На те, якою зрештою вийшла ця історія, також уплинули «Володар мух» Вільяма Голдінга та «Євангелія від Ісуса Христа» Жозе Сарамаго. Фраза, що стала назвою роману, належить Сарамаго, хоча контекст, у якому її вжито, безперечно, є даниною моєму, на той час ще по-дитячому наївному, шокові від закінчення вищезгаданого оповідання Лондона: «Тоді він поплив униз, щоб оповісти росіянам про Батиста Рудого і про землю його, де не визнають ніякого бога»…

Я почав вибудовувати в голові сюжет по тому, як натрапив на інформацію про катастрофу рейсу 901 новозеландської компанії «Air New Zealand». 1977-го «Air New Zealand» започаткувала розважальні рейси до Антарктиди: літак з екскурсантами вирушав з Окленда, прямував до материка, знижувався над протокою Мак-Мердо, де перед пасажирами відкривалися антарктичні краєвиди. Після завершення екскурсії лайнер повертався до Окленда. 28 листопада 1979-го внаслідок неправильного прокладення маршруту та різкого погіршення погодних умов черговий екскурсійний літак збився з курсу та налетів на вулкан Еребус. Двісті п’ятдесят сім пасажирів і членів екіпажу, що були на борту, загинули. І тоді я замислився: а що було б, якби хтось вижив? Уцілілі пасажири були би змушені вести боротьбу за виживання в одному з найбільш непридатних для життя середовищ на Землі, місці, куди, як мені здавалося, майже неможливо дістатися рятувальникам, а потім…

Хай якою захопливою видавалася задумка, на тривалий час я її відклав. По-перше, через те, що менш як за сорок кілометрів від місця катастрофи рейсу 901 стоять одразу дві науково-дослідні бази — новозеландська Скотт-Бейс та американська Мак-Мердо, тож уцілілих пасажирів урятували б за лічені години, а по-друге… ну яка Антарктида? Я ніяк не міг вигадати, як пов’язати Нову Зеландію та екскурсійний рейс з Україною, тому зрештою майже відмовився від історії. Аж поки не натрапив на книгу Джона Кракауера «Еверест» про трагедію на Джомолунгмі 1996 року[153]. Ні, я не мав наміру розбивати літак об Еверест, це було б тупо, погодьтеся, але, читаючи звіт Кракауера (він був учасником тієї трагічної експедиції), раптом усвідомив, що на планеті є значно неприступніші й агресивніші за Антарктиду місця. Гори. По-справжньому високі гори.

Чому саме Гашербрум? Обираючи місце, я керувався трьома важливими принципами. Перший — висота гір повинна сягати понад шість тисяч метрів, бо це робить місце катастрофи недосяжним для більшості типів вертольотів. Другий — поблизу місця катастрофи літака не має бути туристичних центрів і прокладених маршрутів. І третє — понад горами мусять регулярно курсувати міжнародні рейси. Центральний Тибет відпав одразу — над ним не літають комерційні лайнери. Не з огляду на висоту хребтів, а тому, що на півночі за ними простягається пустеля Такла-Макан, далі Гобі, а ще вище Сибір. Там нема куди літати. Поспостерігавши за трафіком на сайті flightradar24.com, я зрештою зупинився на горах півночі Пакистану в спірному регіоні Кашмір — високих, малолюдних і важкодоступних. Пік Гашербрум VI досі не підкорений.

Описана в романі катастрофа вигадана, але, продумуючи її деталі, я спирався на три реальні авіаційні події:

• «Boeing 747», рейс 123 Японських Авіаліній, 12 серпня 1985-го — літак у польоті втратив вертикальний стабілізатор і розбився в горах, лише четверо із п’ятсот двадцяти чотирьох пасажирів і членів екіпажу вціліли;

• «Boeing 737», рейс 243 «Алоха Ейрлайнс», 28 квітня 1988-го — у повітрі над Гавайським архіпелагом відбулася вибухова розгерметизація, внаслідок якої з обшивки вирвало величезний шматок; пілотам вдалося посадити літак в аеропорту Кахулуї на острові Мауї;

• DC-10, рейс 232 «Юнайтед Ейрлайнс», 19 червня 1989-го — за годину після вильоту з Чикаго у тридвигунового «McDonnell Douglas DC-10» тріснув і розлетівся на друзки диск вентилятора хвостового двигуна, осколки пошкодили гідравлічні трубопроводи, через що лайнер став некерованим; застосовуючи тільки тягу двигунів, пілоти змогли здійснити аварійну посадку в аеропорті «Сіу-Сіті» — із двохсот дев’яносто шести осіб, які перебували на борту, загинуло сто одинадцять.

Чимало інших епізодів роману засновані на реальних подіях: історія Єгорового батька про невдале сходження на пік Перемоги, історія сестри Дюка Апшоу, історія Турід Морґенштерн, історія Артема Янголя (щонайменше півтора десятка українців сьогодні ув’язнено в тюрмах Таїланду), частково навіть історія Брендона Бартона (спортивна її частина), хоча про Брендона й американський футбол трохи згодом.

Хочу згадати книги й у такий спосіб подякувати авторам, які допомагали зрозуміти, як саме людський організм реагує на екстремальні висоту та холод: Френсіс Ешкрофт «На межі можливого. Наука виживання», Уїлфрід Нойс «Південне сідло», Мітчелл Зукофф «Замерзлі. 5 місяців у снігах Ґренландії», Моріс Ерцог «Аннапурна» та вже згаданий вище Джон Кракауер «Еверест».

Є низка книг про еволюційне походження моралі, про взаємозв’язок моралі та релігії, а також про природу релігії, ідеї з яких ставали підвалинами для роздумів і реплік моїх героїв: Метт Рідлі «Виникнення альтруїзму та доброчинності», Франс де Вааль «Мораль без релігії. В пошуках людського у приматів», Річард Докінз «Бог як ілюзія», Майкл Шермер «Скептик. Раціональний погляд на світ», Бенедикт Спіноза «Теологічно-політичний трактат» і Девід Дойч «Структура реальності». Без цих авторів і книг роман «Де немає Бога» навряд чи з’явився б.

Традиційно хочу подякувати людям, які сприяли та підтримували мене під час роботи над книгою. Насамперед і найбільше — моїй дружині Тетяні. Вона допомагала продумувати сюжет задовго до початку роботи над романом і незмінно була поряд під час написання. Вона першою читала рукопис і зробила більше за будь-кого, щоби текст став кращим. Дякую. Я тебе люблю.

Окрім Тані, текст вичитували рідери Ольга Філь, Елла Яцута, Олег Іванчук, Санчос Родрігес, Тетяна Сапсай, Дімка Ужасний, Святослав Кіраль і Володимир Яковлєв. Кажу всім спасибі за терпіння та слушні зауваження.

Дякую батькам за підтримку й сестрі за книги.

Спасибі Анні Михальчук за те, що долучила до роботи Тураджа. Іранець Touraj Akbari переклав репліки Лейли перською (фарсі). Також вдячний Юлі Шушкевич за переклад кількох фраз німецькою.

Нижче йтимуть подяки всім, хто долучився до організації всеукраїнського туру #100 містНОІМ, але перед тим хочу окремо згадати команду мистецького об’єднання «Стендаль»: Елла Яцута, Андрій Роговський, Оксана Янчишина та Надія Шиндор. Ви — круті. Мені приємно, що ми в одному човні та гребемо в одному напрямку. Хай так буде якомога довше.

Тур #100 містНОІМ став найбільшою авантюрою за мою майже десятирічну кар’єру, і я точно знаю, що він би не відбувся без допомоги цілої купи чудових людей та організацій. Ось вони:

Київ

Анастасія Соболєва, Влад Ковтуненко, Дана Островець, Дмитро Шемберко, Катерина Тесленко, Марина Лимаренко, Оксана Расулова, Юрій Горбатюк, Дмитро Янголь, Дмитро Дорошенко, Світлана Попович, Оксана Карпишин, Володимир Яковлєв, Іра Бурак, Мирослава Ільтьо та Ігор Кім