Розділ «Гора»

Парамонов повільно й дуже неохоче приходив до тями. Він лежав у незручній позі — на боці з випростаною вперед рукою — і щосили намагався відтягнути мить пробудження. Крізь щілину сухих, як у рептилії, повік пілот нечітко бачив химерно вивернуту долоню. На спробі розплющити очі у повіки вп’ялися гарячі голки. Єгор шикнув і замружився, а тоді одне за одним — неначе хтось пробігся пальцями по тумблерах — почали повертатися фізичні відчуття. Під маківкою загупало, у горлі запекло, наче туди сипнули дрібномеленого перцю. Чорт забирай, такого похмілля в нього зроду не було. І з якого дива? Він вихилив лише кілька порцій, доки клеїв казашку. Чи китаянку. Чи… Стоп! Усе не так. Із азіаткою він познайомився позавчора, а вчора… Закололо в боці, і Парамонов спробував глибоко вдихнути, але не зміг — у роті ніби застрягла грудка зваляного пилу з пилососа. Він був таким слабким, що не спромігся навіть закашлятися, й лише чмихнув носом. Отже, вчора… Перед внутрішнім зором проступили обриси салону першого класу. Він пив у літаку, так, він кудись летів, хоч і не пригадував, куди й навіщо. Чомусь ніяк не вдавалося вдихнути на повні груди. Біль у голові посилився, і Парамонов застогнав. Досить. Треба вилазити з ліжка та йти на кухню — там є аспірин. І тут росіянин зрозумів, що він не вдома. І не в ліжку. І долоня, яка досі проглядається крізь напівопущені повіки, не його. Він би зламав зап’ястя, якби спробував її так вигнути!

Усі почуття загострилися. Єгор розплющив очі й затремтів. Перехрещені на грудях ремені втримували його на кінці розламаного крісла, ліва нога викручена так, що п’ятка майже торкається сідниці. Якийсь час картинка перед очима залишалася розмитою, нібито хтось залляв мастилом верхній шар різкості, тож Єгор сфокусувався на долоні, що маячіла за півметра від обличчя. Після того в голові начебто затріщало, й у свідомість почали вдиратися спогади: Амір… Еліаш… переляканий голос диспетчера… airspeed low… скелясте ікло попереду. Він у кабіні лайнера, який розбився, впав у горах десь на кордоні між Пакистаном і Китаєм.

Лайно.

Вивільнивши ногу, Парамонов підніс до очей руку й утупився в годинник. Чотири хвилини по третій за московським часом. На циферблаті та скельці не було видимих ушкоджень, однак, придивившись, Єгор помітив, що секундна стрілка застигла поміж шісткою та сімкою. Мабуть, механізм зупинився від удару в момент катастрофи.

Але як давно?

— Аміре. — Парамонов потягнувся до неприродно вивернутої долоні, торкнувся її пальцями й тут-таки, ніби від удару струмом, відсмикнув руку. Шкіра була холодною. Не крижаною, але недостатньо теплою як на живу плоть. У кров ринув адреналін, і погляд прояснішав. Права частина кабіни мала такий вигляд, неначе її сплюснули під гідравлічним пресом. Другого пілота поховало під нагромадженням алюмінію та пластику, по суті, крім руки, котра, здавалося, стирчала просто з металу, Єгор не розгледів жодної іншої частини його тіла. — Чорт.

Попри холод мертва плоть іще не задубіла — долоня ледь гойднулася від доторку, — водночас пілот не чув шуму вогню, тобто все, що зайнялося внаслідок падіння, вже догоріло. Отже, катастрофа сталася півгодини тому. Щонайбільше годину.

Єгор розстебнув пряжку, з’їхав на підлогу та застогнав. Кожен порух болючою луною віддавав у м’язах. Скрегочучи зубами, чоловік перевернувся на спину, сперся на лікті й подивився ліворуч, на місце командира екіпажу. Ліва частина кабіни виявилася трохи менш понівеченою, та Парамонову вистачило одного погляду, аби зрозуміти, що Еліаш також не пережив падіння. Уламок штурвала протнув його наскрізь, кілька шматків панелі приладів до невпізнання спотворили обличчя.

Парамонов перекинувся на живіт і ковзнув очима по задній стінці кабіни. Двері були на відстані простягнутої руки, і Єгор, зненацька збагнувши, як сильно сплюснулася носова частина лайнера, запанікував. Він наче у труні. Задихаючись, спробував підвестися, проте руки підігнулися. Від удару головою об підлогу кабіни перед очима замиготіли іскри, і тоді він помітив кисневий балон, який відкинув, одягнувши маску. Схопив його, вставив до рота патрубок і відкрив на повну вентиль. Кілька жадібних ковтків вистачило, щоби паніка відступила.

Проте від того не покращало. Рот здавався смітником, до горла підкочувала нудота, легені палали, начебто Парамонов намагався дихати над напівпригаслим вогнищем. Він знову глипнув на годинник і подумки відрахував час у зворотний бік: нехай хвилин сорок без свідомості, не більше ніж чверть години на катастрофу, і ще десь півгодини сну перед розгерметизацією. Отже, востаннє він вливав у себе алкоголь півтори години тому. Якась частина ще може бути неперетравленою. Єгор став навкарачки, не вагаючись, устромив два пальці глибоко в горлянку й виблював. Потім ще раз. І ще раз.

Віддихавшись, підібрав балон і спробував відчинити двері кабіни. Підсвідомо росіянин очікував, що двері заклинило, і дуже здивувався, коли вони подалися після першого натиску. Він по-пластунськи перебрався із кабіни до тамбура перед бортовою кухнею першого класу. Було темно. Ніздрі залоскотав огидний, із мідним присмаком запах паленої плоті, хоча сам тамбур від вогню не постраждав. Праворуч, утримувана ременями на скособоченому кріслі, лежала стюардеса, з якою Парамонов перемовився кількома словами перед тим, як рушити до хвостової частини літака. Єгор провів пальцями по її обличчю. Холодна. Потім поповзом обігнув її, переконався, що селектор на дверях з лівого борту стоїть у положенні «ARMED» (тобто «надувний трап готовий до випуску»), і спробував одчинити двері. За третім разом йому вдалося прокрутити ручку проти годинникової стрілки. Щосили налігши, Єгор посунув двері вбік. Шкіру вмить стягнуло холодом, очі обпекло жирне, масне світло. Спрацювала система надування, за лічені секунди трап розгорнувся і плавно опустився. Прикриваючи очі передпліччям, Парамонов випростався та налаштувався стрибати, аж раптом застиг. Надутий трап повис мало не вертикально. Учепившись лівою рукою за край дверного отвору, Єгор вихилився з літака, зиркнув униз і похолов. Під фюзеляжем розверзлася прірва завглибшки не менше за чотириста метрів. Шкірячись від занадто яскравого сонячного світла, Парамонов втупився в обрамлену чорнозубими скелями смугу незайманого снігу, що майже прямовисно збігала до льодовика. Край гумового трапа гойдався, не дістаючи якихось півтора метри до її початку.

— Твою мать! — Він щойно ледь не шугонув у прірву.

Пілот позадкував, перечепився об стюардесу й упав на спину. Переклавши в іншу руку кисневий балон, скочив на ноги, метнувся до дверей із правого борту, проте до ручки не торкнувся. Серце скажено калатало. Ілюмінатор заліпило снігом. Якщо ліворуч зяє урвище, праворуч, за снігом, може бути кам’яна стіна, і тоді двері краще не чіпати: надувний трап запросто зіштовхне рештки літака у провалля.

Ковтнувши кисню, Парамонов протиснувся крізь кухню до салону першого класу. Там було трохи світліше. Промені просіювалися крізь мутні від сажі ілюмінатори лівого борту, заливаючи холодним світлом понівечені крісла. Стелю та більшу частину колись білосніжних панелей вкривала кіптява, перебірка до салону бізнес-класу оплавилася від вогню, хоча саме полум’я вже згасло. Правий борт на всій довжині салону нагадував зіжмакану фольгу. Єгор кілька секунд витріщався на вщент розтрощене крісло 1К, подумав, що вже був би мертвий, якби залишився в ньому, тоді пробігся очима по нерухомих тілах на інших сидіннях і зрештою зупинив погляд на яскравій плямі там, де було місце 4K, яке до розгерметизації займала жінка із золотавим волоссям. Отвір. Величезний пролам у фюзеляжі. Парамонов заквапився до нього.

Багажний відсік сплющило під час падіння, тож від скелястої поверхні під фюзеляжем край проламу відділяло трохи більше за два метри. Єгор запхнув кисневий балон під пахву й зістрибнув. Незграбно приземлившись на витягнуті руки, він до крові роздряпав долоні та подер джинси на правому коліні. Балон вислизнув і, глухо постукуючи, відкотився вбік. Росіянин підхопився, кров відринула від голови, й картинка перед очима розплилася. Секунд десять, упершись руками в боки, він важко відсапувався.

Світло падало з-за спини — попри розмитість, Парамонов чітко бачив власну тінь, — однак сонце сяяло так люто, наче силкувалося йому допекти. Несамовиті колючі промені рикошетили від скель, накидалися з усіх боків, примушуючи безпорадно мружитися. Почекавши, доки зіниці звузяться, він роззирнувся. Носова частина лайнера, звідки щойно вибрався, застрягла над прірвою на західному схилі вузької сідловини, що сполучала два іклоподібні піки. Нижчий із піків — на південному заході — здіймався над сідловиною не більш як на півкілометра. Вищий — майже просто на північ — починався порівняно пологим кам’яним пагорбом, до підніжжя якого тулилася понівечена кабіна «Боїнга», зате потім підносився до неба ледь не прямовисно. На його сплюндрованому вітром і випаленому сонцем схилі було зовсім трохи снігу. Сідло, що завширшки не перевищувало кількох десятків метрів, на сході обривалося прірвою, напевно, такою самою глибокою та стрімкою, як та, що підпирала його із заходу, хоча звідти, де стояв Парамонов, побачити дно було неможливо.

Єгор на секунду затримав дихання та збагнув, що хрипіння, яке долітає до вух, — це не відлуння власного сапання. Потерши очі, він поглянув у бік, звідки долинав звук: за двадцять кроків від проламу в фюзеляжі, обхопивши пухкими руками тулуб, стояв чоловік. Скуйовджене чорне волосся, пом’ятий жакет — на диво, майже цілий, — зате ліва штанина, від коліна й нижче, мала такий вигляд, ніби її пропустили через шредер для паперу. Крізь пошматовані смужки тканини просвічувала вимащена чи то сажею, чи то засохлою кров’ю литка.

Парамонов зашкутильгав назустріч і, наблизившись, упізнав чоловіка — місце 1Е, мовчазний, схожий на турка компаньйон голомозого німця. Позад нього, притулившись спиною до каменя, сидів худорлявий старий у чорній з білою колораткою в комірі сорочці. Його перекошене зморшкувате обличчя видавалося знайомим, але росіянин не пам’ятав, чи старий летів у першому класі.

Отже, троє вцілілих.