Розділ «Гора»

Коли Олівер збагнув, що Волкенхорст не відпустить його, щось усередині нього почало обсипатися.

Хвилину чоловіки мовчки дивилися один на одного. Зрештою, не сказавши жодного слова, Олівер сів у машину. Клаус поплескав долонею по блискучому даху «Audi» та пішов до свого «BMW». Олівер склав руки на кермі, якийсь час не рухався, а потім уперся лобом у долоні. У горло наче насипали піску, повітря в салоні здавалося важким і липким. Олівер натиснув кнопку на дверцятах, до упору опустивши вікно. Кілька разів вдихнув на повні груди та збайдужіло спостерігав, як його віддих вогкими плямами лягає на вітрове скло.

Західний вітер приніс із полів земляний запах дощу.

Клаус Волкенхорст наблизився до ліфтбека та відчинив багажник. Усередині стояли три картонні коробки, в кожній із яких вовтузилося шість щенят. Чи то пак у двох вовтузилося по шість, а в тій, що ліворуч, уже залишилося п’ять. Волкенхорст скривився — із багажника тхнуло сечею. Затиснуши носа двома пальцями, чоловік нахилився й обережно дістав із крайнього лівого ящика щеня. Сірувато-чорне, з коротким хвостом і білою плямою у вигляді піщаного годинника на морді. Щеня тихо чмихнуло й незграбно заметляло у повітрі короткими лапками. Клаус, опускаючи багажник, притулив цуценя до пальто, і хоч тканина була холодною, воно заходилося тицятися носом у шерсть, шукаючи пипку.

Радник обійшов ліфтбек праворуч, розчахнув передні дверцята та поклав щеня на рушник. Прямуючи до місця водія, він вставив навушник назад у вухо. Сівши на сидіння, похукав на похололі пальці, опустив комір і завів авто.

Щеня заворушилося й почало видавати схожі на хрюкання звуки. Клаус увімкнув радіо, щоб заглушити їх. Лунала «Shape Of You» Еда Ширана. Пісня жахливо не пасувала до його настрою, і Клаус спершу прикрутив звук, а потім узагалі вимкнув радіо. Краще вже слухати собаче квиління.

Виждавши півхвилини, він зиркнув у дзеркальце, подумки відзначив, що Олівер досі не вимкнув аварійні вогні, а тоді ледь схилив голову до мушлі-мікрофона:

— Трохи від’їдемо та спробуємо знову.

Олівер не відповів, однак, коли Клаус рушив, сріблястий «Audi» посунув слідом…

Чорне щеня з білим піщаним годинником на носі загинуло майже відразу. Клаус не встиг добігти до штатива, щоб виправити ракурс, коли від того місця, де він викинув щеня, долинув уже знайомий огидний виляск, як-от від падіння чогось важкого та плескатого у воду. Радник повернув голову якраз вчасно, щоби побачити, як рештки цуценяти розтеклися кривавою кашею під задніми колесами вантажівки «Scania».

Третє щеня — кремово-коричневе, з рожевим носом, більше подібне до розгодованої морської свинки, ніж до маленького собаки — протрималося майже дві хвилини. Понад ним, не заподіявши шкоди, прошмигнуло тринадцять автомобілів, проте за мить по тому, як Клаус наказав Оліверу рушати, на цуценя наїхав пікап із причіпним будинком на колесах. Нутрощі вистрелили в бік узбіччя так, наче хтось вичавив велетенський гнійник на дорозі. На асфальтобетоні впоперек дороги витягся блідо-рожевий слід із паруючих кишок.

Під час загибелі четвертого Клаус насилу стримався, щоб не вивергнути на дорогу все, що з’їв на сніданок, і вперше пожалкував про затіяне. Щеня — напевно, найстарше в ящику — загинуло не відразу. Воно сяк-так зіп’ялося на лапи та пошкутильгало до відбійника. За півметра від лінії розмітки, що відділяла смуги, спортивне купе «Porsche Cayman» зачепило його низьким бампером і відкинуло під позашляховик «Audi Q7», що мчав крайньою лівою смугою. Широке колесо Q7-го передушило задні лапи й таз. Щеня пронизливо закричало, несамовите протяжливе ревіння заглушило навіть шум двигунів. Клаус закусив кісточку вказівного пальця та з жахом спостерігав, як скалічене щеня ривками повзе до відбійників, тягнучи за собою рештки задніх лап. Він не міг повірити, що немічне тільце, яке ще хвилину тому вміщалося у пригорщу, здатне видавати такі гучні звуки. Верещання роздирало мозок, одначе Клаус не відвертався, якесь невидиме силове поле немовби втримувало його голову повернутою до щеняти. Він подумки благав, щоб наступна машина прикінчила собаку, проте водії ніби навмисно його оминали. Точно по центру крайньої смуги цуценя вибилося із сил і зупинилося. Дзвінкий виск перейшов у низькі, утробні стогони, що змінилися глухими клекітливими звуками.

Нарешті, задкуючи, Клаус відступив до ліфтбека, навпомацки відчинив дверцята й сів за кермо. З навушника линув змучений голос Олівера, він щось запитував, але слова ніби провалювалися під лід, не досягаючи Клаусової свідомості. Обхопивши вкриту набряклими венами голову, радник дивився на дорогу. Щеня затихло, проте вереск, здавалося, досі дзвенів у вухах. І тоді Клаус опустив голову, заплющив очі й уявив готове відео, уявив, як воно поширюється мережею, як десятки тисяч дітлахів лайкають його та пересилають друзям, уявив мільйони переглядів і, затамовуючи подих, подумав про мить, коли через півроку чи, краще, на початку 2018-го (так щоб не перед самими виборами), він залишить під завантаженим на YouTube роликом анонімний коментар:

UPDATE: The rescuer is identified as Oliver Morgenstern from Munich, the puppy is doing well now and has found a new family[129].

Він уявив, як описуватиме журналістам, як усе сталося: Олівер прямував у справах до Нюрнберга, помітив на дорозі щеня і не зміг проїхати повз. Уявив, як розповідатиме, що після смерті дружини Олівер жив сам — ні, він не завів собі нову подружку, і так, у нього немає дітей, — і через це страшенно хотів залишити цуценя собі, проте через надзвичайну зайнятість у ландтазі вирішив віддати його до притулку. Він уявив, як під час окремої прес-конференції — цього разу вже напередодні виборів — знову нагадає журналістам цю історію та продемонструє на підтвердження майже дорослого собаку…

І тоді зрештою заспокоївся.

Одинадцять.

Дванадцяте — «врятоване» — віддали хлопчаку, чия матір працювала покоївкою в будинку Морґенштернів.

Решту шість Клаус Волкенхорст повернув до собачого притулку.

12 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло 02:07