Розділ «Літак»

10 травня 2017-го «Boeing 777–200» авіакомпанії «Altair Air», рейс ALR 341 11 хвилин до зльоту

Анна ніколи не літала першим класом, тож, опинившись у стильно оформленому приміщенні в носовій частині «Боїнга 777», розгубилася. Завдяки меншій кількості крісел тут було просторіше, як у салоні економ-класу. Самі крісла мали фантастичний вигляд: високі, оздоблені темним деревом і всіяні безліччю кнопок незрозумілого призначення. Судячи з відстані між ними, кожне за бажання трансформувалося в повноцінне ліжко.

Місце 4K розташовувалося в куті під правим бортом літака. Анна повернула в прохід одразу за входом до лайнера й застигла поміж рядами ні в сих ні в тих. Пасажири, що вже порозсідалися, один за одним зводили на неї очі, всі, крім росіянина в зеленій сорочці, що вмощувався на місці 1K. Побачивши жінку, він демонстративно відвернувся.

Анна почала червоніти. За мить на допомогу нагодилася стюардеса.

— Яке у вас місце?

— Чотири-кей.

— Сюди, будь ласка, — стюардеса обійшла із жінкою довкола бортової кухні й підвела її до крісла в кутку. — Місце чотири-кей.

— Дякую. — Анна не підіймала очей.

Стюардеса за півхвилини повернулася.

— Перепрошуємо за затримку, за кілька хвилин ми рушатимемо на зліт. Бажаєте шампанського?

Секунд п’ять Анна розгублено кліпала. Шампанського вона не хотіла, зате відчувала страшенний голод. Вона раптом збагнула, що вже незабаром доба, як тріски не мала в роті.

— А можна… — Жінка намірилася попросити щось поїсти, проте, подивившись на пасажирів, знітилася. Дехто досі приглядався до неї. Анна уявила, як вони витріщатимуться, якщо вона візьметься наминати сандвіч до того, як літак відчалить від трапа, й мовила: — Можна мені просто води?

Стюардеса кивнула:

— Звісно.

Через півхвилини на трикутному столикові обабіч крісла стояв пластиковий келих із водою. Анна зробила маленький ковток, витягла окуляри з волосся та відкинулася на крісло, прихиливши голову до підголівника. Дихання вирівнялося, дрож немовби витікала з рук — принаймні впродовж наступних семи годин їй не доведеться нічим перейматися. Очі самі по собі заплющилися. Анна зненацька подумала, чи що-небудь змінилося б, якби двадцять років тому вона залишилася у Стокгольмі? Насправді такі думки гнітили, жінка гнала їх геть, однак запитання виявилося слизьким, як масло, і постійно вислизало, ковзаючи назад до свідомості.

Її дитинство минуло в Рівному. Анна закінчила школу за два роки до розвалу СРСР і відразу вступила на інженерно-фізичний факультет КПІ, спеціальність «Матеріалознавство», а після випуску — до аспірантури. Вона була старанною, але їй не пощастило з керівником: брезклий лисий старигань постійно забував про неї, й Анна ніяк не могла зрозуміти, що крилося за тією забудькуватістю — звичайна байдужість чи перші вияви деменції. У будь-якому разі написання дисертації не надто просувалося. Змарнувавши рік, Анна почала замислюватися над тим, аби покинути аспірантуру, проте в листопаді 1994-го на конференції познайомилася зі шведським професором Карлом Еґерстедтом. Вражений її знаннями, а також стерпним, як на слов’янку, рівнем англійської, Еґерстедт запросив аспірантку до себе на Департамент матеріалів та нанофізики в Королівському технологічному інституті. Поки професор підшукував грант, Анна підтягнула англійську й оформила потрібні документи. Восени 1995-го вона виїхала до Швеції.

На зимові свята Анна навідалася до Рівного, де познайомилася з мовчазним і сором’язливим юнаком із дивовижними очима попеластого кольору. Хлопець — Влад Янголь — був на два роки молодшим. Новорічної ночі вони переспали. То не було ні кохання з першого погляду, ні ґвалтовний спалах пристрасті. Анна насправді так ніколи й не збагнула, що то було. Вони добряче набралися, а потім в обох неначе повідлітали гальма. У січні дівчина повернулася до Стокгольма, де наприкінці лютого виявила, що вагітна.

Швеція змінила її, й Анна довго зважувала рішення, про яке ще півроку тому не наважилася б навіть думати: вагалася, чи народжувати. Зрештою переконала себе, що малюк не стоятиме на заваді навчанню. Порадившись із професором Еґерстедтом, вона вирішила поїхати до України, народити дитину, а через рік-два разом із малюком повернутися та продовжити навчання.

Артем з’явився на світ у вересні 1996-го. У лютому 1997-го Влад з Анною побралися, проте спливло добрі десять років, доки Анна визнала очевидне: до Швеції вона не повернеться. До середини нульових професор Еґерстедт із частотою раз на півроку нагадував про себе, пропонуючи повернутися. Після прочитання чергового листа Анна протягом кількох хвилин дозволяла собі помріяти, як усе склалося б, якби вона не завагітніла, але ніколи по-справжньому не жалкувала про те, як усе обернулося. Бо це означало б жалкувати про появу найважливішої в її житті людини…