Розділ «Гора»

Артем обережно зазирнув у конверт. Пачка стодоларових банкнот. Не так щоб дуже товста, але й не маленька. На око — півтори-дві тисячі. Майже його заробіток за місяць. Може, більше. Хлопець припинив жувати.

— Тут гроші.

— Твої гроші, — підморгнув Чингіз.

Підморгування вийшло непереконливим. Артем не так побачив, як відчув, що талиш напружився. Хлопець розтулив рота, аби нагадати, що отримав зарплатню ще минулого тижня, та збагнув, що чоловіки й так це знають, тож тільки запитав:

— За що?

— Ні за що, — кинув Каха. — Поки що ні за що.

— Це аванс, — докинув Муса.

Артем перевів погляд на Нєфьодова — той єдиний серед присутніх був молодшим за нього, — проте росіянин, видобувши звідкись коробку сірників, нарешті підпалив цигарку та заховався за хмарою диму.

— І що я маю зробити?

— Дещо відвезти за кордон. — Каха говорив із підкресленою недбалістю, цідив слова одним кутиком рота. — Вантаж. Типу, невелику сумку.

Артемові пальці інстинктивно розтислися, і він акуратно відсунув конверт від себе.

— Тьомо, — Муса зробив невиразний жест рукою, — не очкуй.

— Чуваки, у що ви мене втягуєте? — Хлопець доклав зусиль, аби слова прозвучали впевнено й бадьоро, мовляв, це якась дурня, і мені насправді байдуже, що ви там надумали, проте посеред речення голос надломився, і закінчення фрази прозвучало так, наче він благав не вбивати його.

— Воу, воу, тихше, братішка. — Над верхньою губою Кахабера виступала брунатна, схожа на пипку на жіночих грудях бородавка; коли грузин розмовляв, бородавка смикалася, через що здавалося, ніби вона намагається відповзти від губ. — Ну, ти чьо, глянь, це ми — Славік, Муса, Чингіз — твої найкращі друзі, ніхто тебе, блядь, ні в що не втягує.

— Я хочу знати, що це за вантаж. — Каха не відповідав. Артем не витримав нетерплячого блиску в його очах і спрямував погляд на чеченця. Той також мовчав. — Що такого я повинен перевезти, щоб за це мені заплатили… — хлопець мотнув головою в бік гірчичного конверта, — скільки там?

— Багато, — сказав Муса.

— Півтори? Дві?

— Можеш порахувати. Вони твої.

Артем не поворухнувся. Упродовж хвилини ніхто не зронив жодного слова, і бубоніння телевізора проступило на перший план. Зрештою Каха кивнув Нєфьодову:

— Налий… тільки не мені, для них, мені не треба. — Потім клацнув пальцями, привертаючи увагу Артема, й тицьнув пальцем у конверт: — Зваж, це лише половина. Летиш, повертаєшся і отримуєш стільки само.