Розділ «Гора»

Апшоу, часто й неглибоко дихаючи, ховав побілілі долоні під ковдру — ще навіть не стемніло, а холод уже пробирав до кісток.

— Може, дати йому ще води?

— Я давала. Він тягнеться до пляшки губами, фокусує на мені погляд, але на тому все. Зовсім не рухається. — Вона в розпачі повернула голову до купи валунів, між яких, згорбившись, сидів Парамонов: — Ну й де твої рятувальники?

Після невдалої спроби розпалити багаття росіянин на дві години впав у ступор — забився поміж камені та мовчки споглядав, як недобрий, насичений холодною вологою вітер надимав білосніжні савани над найвищими вершинами на південному сході від сідла. Збагнувши, що запитання адресоване йому, він загальмовано звів очі, і враз пригніченість у погляді поступилася місцем роздратуванню:

— Звідки мені знати?!

— Це не закид тобі, — м’якше промовила Гелен, — я просто хочу зрозуміти, як довго ще нам чекати.

— Я не знаю!

— Що як вони взагалі не з’являться?

— Вони прийдуть, — відрізав пілот.

— Ми замерзнемо, — скрипнув Лоуренс, — поки вони доповзуть, ми тут, на хрін, замерзнемо, — шерхіт власного занімілого язика здавався йому скреготом.

Щось буркнувши у відповідь, Парамонов насупився і важко піднявся. Вони не замерзнуть. Верхня частина тіла тремтіла, ноги не слухалися, пальці на руках знову почали німіти. Човгаючи, він позбирав розкидане попід пагорбом шмаття та перетягнув його туди, де сиділи Лоуренс, Апшоу, Лейла та Гелен.

— Надягайте, — звелів надірваним, цілковито вбитим голосом, — поділіть ганчір’я між собою і заштовхуйте під ковдри, — свідомість була немовби потріскана, — обмотайте довкола голови, рук і ступень.

Лоуренс скривився:

— Це ганчір’я з мертвих.

— Так. — Парамонов зиркнув на нього, але снаги сперечатися не знайшов. Апшоу хотів щось сказати, проте Єгор випередив його, показавши тремтячою рукою на південний схід: — Вітер… він посилився. Нам щастило… до цього моменту нам щастило… бо для такої висоти такі температури — аномальні. — Він давився уривками фраз. — Було сонячно й безвітряно, та попри це, ми ледь не здохли минулої ночі… сьогодні стане гірше. — Він поглянув Гелен в очі: — Вони прийдуть, от побачиш… ми просто маємо дочекатися.

Першою до купи порізаного одягу підступила Анна Янголь. Вона дістала з кучугури штанину й мовчки, як шарфом, обкрутила її довкола шиї. Потім, послабивши ремінь, що втримував поліестровий плед на правій нозі, взялася запихати під ковдру клапоть червоної футболки. За кілька секунд до неї приєднався Парамонов, потому Гелен та Апшоу, зрештою до ганчір’я, скривившись, потягнувся Лоуренс. Анна вибрала найсухіші обрізки та спробувала примостити їх Лейлі під вітрівку, проте дівчинка запручалася — підмерзла тканина спершу лиш обпікала холодом. Апшоу почав заспокоювати малу, та цього разу його голос звучав жорстко й досадливо, ледь не сердито, і Лейла, не розуміючи слів, сприймаючи тільки інтонації, відчула невдоволення в голосі, запручалася ще дужче й розплакалася. Довелося вдягати її силоміць. За півгодини, коли від купи порізаного одягу залишилася заледве п’ята частина та шестеро вцілілих із рейсу ALR 341 перетворилися на щось середнє між городніми опудалами та норвезькими полярниками, які ледве живими повернулися із зимівлі в Арктиці, Гелен кивнула на Олівера:

— Що робити з ним?

— Теж укутати, — сказав Єгор.

На сідловину налетів сильний порив вітру, дрібні камінці з шурхотом, немовби перешіптуючись, покотилися до провалля на заході.

— Годі вам. — Лоуренс загорнувся так, що зі шмаття на голові стирчала лише борода. — Він не жилець.