Розділ «Гора»

— Чорт! Чорт! Чорт! — Парамонов ледь не завив із розпачу. — Цього недостатньо! — посеред фрази голос зірвався, ніби хтось спочатку підвищив, а потім різко прикрутив гучність майже до нуля. — Якби хоч трохи більше грошей!

Анна Янголь стояла за крок від нього й не могла ні дивитися, ні відвести очей від купки обвугленого шмаття. Єгор звернув до неї перекошене обличчя.

— Маєш іще гроші?!

У грудях розверзлася порожнеча, а сховані в труси й до ліфчика доларові згортки запекли жаринами, та перш ніж Анна встигла щось подумати, з губів злетіло коротке:

— Ні.

Тридцять тисяч… на ній, у її кишенях… майже тридцять тисяч доларів. Секунди мчали крізь Анну аритмічними поштовхами.

— Якби хоч трохи більше паперу, зовсім трохи, ми б розпалили його, — голос збляк. Парамонов склав долоні перед обличчям, закусив зубами кісточку на вказівному пальці й почав розгойдуватися, отупіло примовляючи: — Хоча би трохи… хоча би трохи більше…

Усі замовкли. Ніхто не знав, що далі казати чи робити. Анна відвернулася і спрямувала погляд на південний схід, туди, де за тисячі кілометрів звідси на ледь живе від смогу місто в гирлі Чаопхраї[122] наповзали сирі сутінки, проте бачила лише нагромадження гір і снігу. І ще важкі хмари, котрі, немовби ховаючись, товклися в западинах між хребтами. Їхні черева були багнисто-сірими, нібито на шляху до гір хмари продиралися крізь болотяні ліси й забрьохалися, безповоротно втративши цнотливу білизнý.

Вітер посилився й обпалював холодом Аннину шкіру.

28 квітня 2017-го Москва

Приглушений регіт і п’яні вигуки прорвалися крізь гудіння електродвигуна за мить до того, як ліфт зупинився на дев’ятому поверсі. Артем пройшов півтемним коридором до Чингізової квартири, натиснув кнопку дзвінка й тільки тоді помітив, що двері незамкнені.

— Відчинено! — Двері розчахнулися, й Артем немовби пірнув у акваріум, де тхнуло алкоголем, старими меблями й пилом. За порогом він наштовхнувся на двадцятисемирічного Мусліма Хасанова на прізвисько Муса. Чеченець з’явився на хвилину раніше та саме закінчував роззуватися. — Заходь! — Кремезний, схожий на професійного борця Муса скинув з ноги новенького черевика, засмикнув хлопця до квартири та стиснув в обіймах.

— Хто там? — із глибини квартири долинув прихриплий від алкоголю голос Чингіза. — Хто там іще?

— Це я, — випручавшись із обіймів, відповів Артем.

— Тьома-а-а! — загорлав Чингіз. — Тягни сюди свою хохляцьку задницю!

Артем зняв куртку та слідом за Муслімом подався до вітальні.

Повітря в кімнаті було заледве придатним до дихання — Артемові доводилося не вдихати його, а заковтувати, наче кисіль. До терпкого алкогольного духу додалися запахи поту, сигарет і китайських спецій. На невисокому овальному столику зі скла, що стояв по центру вітальні, вишикувалися півдесятка пляшок коньяку та горілки. Частина вже порожні. Під столом громадилася піраміда з коробок з-під піци та вок-локшини. На ворсистому килимі кремового кольору валялися недоїдки та зіжмакані паперові серветки. Вікно затуляли важкі портьєри, тож атмосфера в кімнаті здавалася ще більш гнітючою та задушливою. На стіні навпроти вікна працював телевізор: «Россия-1», ток-шоу «60 хвилин» зі Скабеєвою та Поповим.

— Штрафні! — Чингіз Ахундов, двадцятидев’ятирічний талиш[123], господар квартири, вихилився з потертого крісла, в якому сидів, підібгавши ноги, й тицьнув пальцем у пляшки на столі: — Славік, нахер, не тупи, наливай їм! — Його язик рухався не надто вправно, через що слова злипалися в однорідну глейкувату масу.

Славік Нєфьодов, кістлявий блондин із водянистими очима, розкинувшись у куті Г-подібного дивана, намагався прикурити від старої металевої запальнички. Обабіч нього, поклавши ногу на коліно й зосереджено втелющившись у телевізор, розмістився тридцятитрирічний Кахабер Біркадзе. Поміж чоловіками вовтузився Люцифер — чорний, як ніч, чихуахуа, який залишився Чингізові від коханки, котру той вигнав тиждень тому. На шиї собаки теліпався захисний післяопераційний конус.

Нєфьодов, який за півхвилини мордувань спромігся викресати кремнієвим коліщатком лише кілька хирлявих іскорок, спересердя жбурнув запальничку на підлогу й сягнув рукою по пляшку. Муса обійнявся з Чингізом, потис руку Кахаберові, а тоді втупився в Люцифера.