Розділ «Гора»

За її спиною глухо застогнав Олівер; росіянин, утім, не озирнувся. Коли Лоуренс заховався під ковдрою, Єгор повернув голову до жінки:

— Треба поспати. Принаймні спробувати. Завтра я розпалю вогонь.

Анна не відповіла й ще довго сиділа, втупившись у порожнечу й до крові закусивши губу. Гіршого закінчення розмови годі було вигадати. Її мізки наче всихалися від холоду, та це не рятувало від думок про Бангкок.

Страшенно хотілося заплакати, проте сльози не йшли.

18 березня 2017-го Москва

Краплі почали вкривати плямами асфальт, щойно Артем проїхав станцію метро «Кожýховская» та вирулив на Трофімова. Вулиця була порожньою, якщо не зважати на ряд припаркованих уздовж тротуару легковиків, тож коли за магазином канцелярських товарів хлопець, зменшивши оберти, звернув у двір, заспокійливий стукіт крапель майже повністю заглушив деренчання двигуна.

Він поставив скутер під під’їздом, в якому мешкала А´лія, та, попри дощ, заходити не квапився. За три хвилини, несамовито затягуючись, викурив одну за одною дві сигарети, потім ще хвилину стояв, задумливо спостерігаючи, як холодна мжичка заштриховує сірим світлові сфери навколо ліхтарів. Артем курив рідко й ще жодного разу не скурював дві цигарки поспіль, одначе й Алія жодного разу не запрошувала його. Тобто вона телефонувала йому постійно — він возив їй суші з ресторану «Танукі», забирав одяг з хімчистки, якось навіть підкинув на дирчику до Казанського вокзалу, — але сьогодні все було інакше. Алія зателефонувала за півгодини до півночі, сказала, що вона сама, що їй нудно, і… одним словом, покликала до себе.

Руки тремтіли. Підіймаючись на дев’ятий поверх, хлопець упустив на підлогу ліфта дві пластинки Orbit’у, доки спромігся покласти одну до рота. У грудях немовби билася перелякана пташка. Відчайдушно працюючи щелепами (це не заспокоювало, проте відволікало від виснажливого калатання серця), Артем натиснув кнопку дзвінка. З-за дверей почулося «відчинено!», хлопець повернув ручку та переступив поріг.

Алія визирнула з вітальні. Невисока, із блискучо-чорним до плеча волоссям, важкими грудьми й темними, трохи розкосими очима. З вигинами всюди, де потрібно.

— О, привіт! Заходь, — і відразу зникла.

— Е-е… — Артем припинив жувати. Він так багато разів бував у цій квартирі, проте ніколи не просувався далі тісного тамбура за вхідними дверима.

— Заходь, кажу! — долинуло з проходу. — Я не кусаюся.

Хлопець скинув куртку, роззувся, прискіпливо оглянув білосніжні — щойно з пралки — шкарпетки і, заковтнувши побільше повітря, пройшов до вітальні.

У кімнаті був диван, невисокий столик із темного скла, три крісла-мішки фіолетового кольору та вбудована у спеціальну нішу шафа із розсувними дверима. Алія стояла біля шафи, в лівій руці тримала келих із вином, а правою намагалася заштовхати на одну з полиць паку якихось журналів. На собі мала джинси із розрізами спереду на стегнах і тугу бірюзову футболку, котра, здавалося, аж тріщала на грудях. Тепле світло від умонтованих по периметру стелі неяскравих ламп поглиблювало золотаву засмагу. На столику стояла відкоркована пляшка червоного вина та ще один, порожній, келих.

— Сідай. — Алія повела рукою з келихом у бік мішків.

— Якщо вам треба щось привезти, я міг би…

— Не викай мені. — Вона нарешті впоралася із журналами й обернулася до хлопця. Супилася та посміхалася водночас. — Я ж просила вже!

— Добре, пробач.

Артем, як зачарований, вивчав мідні глибини її очей. Дивитися в очі було легко, бо інакше він би просто провалився в бездонний колодязь її декольте.

— Хочеш вина? — Дівчина зробила ковток і поставила келих на столик.