Розділ «Гора»

Її відповідь збурила в ньому чорну хвилю ревнощів до цілого світу, але, зрештою, де ви знайдете чоловіка, якого захопила б жінка, нездатна завдавати йому болю?

— Пробач, що я так швидко. Я просто… не знаю… я можу ще.

Вона знову засміялася.

— Усе гаразд.

— Я серйозно! Я можу ще! Я зроблю, як ти хочеш. Усе, що скажеш.

Алія повернулася набік і запустила пальці в його волосся.

— Заспокойся. Ще встигнеш. — Вона сіла, поправила нічну сорочку. — Я в душ, — і пішла.

Алія нічого не сказала, навіть не намагалася натякнути, що йому не варто лишатися, та Артем усе збагнув без слів. Дівчина впустила його до вітальні, проте мине чимало часу, доки вона дозволить зайти до своєї спальні. Доки Алія була у ванній, Артем одягнувся, потім вони трохи потеревенили — ні про що, ніби нічого не сталося, — після чого хлопець попрощався та пішов.

Під під’їздом він без поспіху викурив іще одну цигарку. Дощ ущух. Асфальт волого зблискував. Уже докурюючи, Артем дістав телефон, активував екран і тихо буркнув «блін». Сім пропущених — усі від матері. Зазвичай вона телефонує щовечора, щоби дізнатися, як він. Хлопець глипнув на цифри електронного годинника — чверть по першій, — отже, у Рівному якраз перевалило за північ. Навряд чи матір заснула після сімох дзвінків без відповіді, хоча напевно знати він не міг. Артем уже вирішив, що перетелефонує зранку, коли раптом тілом розлилося тривожне мерехтіння: а що як щось трапилося з батьком? Він швидко натиснув «Зателефонувати».

Анна прийняла виклик через секунду.

— Мам? Це я.

— Привіт.

— Розбудив?

— Ні, — голос дещо змучений, але не сонний.

— Що-небудь сталося?

— Це я маю запитати: що сталося?

— Усе добре. Я був зайнятий, не чув твоїх дзвінків.

— Де ти зараз?

— Збираюся їхати додому.

— А де ти був?