Розділ «Гора»

— Ні, дякую. Я на скутері.

Вона безшумно прослизнула до суміжної кімнати (напевно, спальні), але, почувши його відповідь, вихилилася з-за одвірка та грайливо звела брову:

— А куди це ти зібрався?

Артем спершу тупо кліпнув, потім непристойно гучно клацнув зубами й лише через кілька секунд збагнув, що проковтнув жуйку.

— Я? Е… нікуди.

Лицева поверхня однієї із розсувних стулок була дзеркальною, й Артему привиділося, ніби з глибини дзеркала на нього витріщається цілковито незнайомий чувак із круглими чи то від збудження, чи то від переляку очима й дурнувато випнутими верхніми зубами. Він розтулив губи — так менше впадав у вічі неправильний прикус — і відвернувся.

— От і добре. — Алія тихо пирхнула та причинила за собою двері. — І не стій, — надійшло з-за стіни, — сідай уже й розслабся. Мусиш трохи почекати. Ти так швидко приїхав, що я не встигла причепуритися.

— Пробач, я думав… ну…

— Налий — собі — вина! О’кей? І попустися вже.

— Добре.

— Будь як удома!

Він підійшов до столика, хлюпнув вина в порожній бокал і повалився в одне з крісел. Крайня секція великого панорамного вікна була відчиненою, і жалюзі посмикував легенький вітер. Артем узяв келих, але, навіть не пригубивши, поставив назад, — так трусилися долоні. Відкинувшись у кріслі, він втупився у вікно. Крізь поцятковану краплями шибку відкривався огляд багатоповерхівки навпроти, котра в темряві скидалася на велетенський пасажирський лайнер. Від збудження завмирало серце, шкіра була наче наелектризована, а дрібні волосинки на руках здиблювалися. Хлопець перевів схвильований погляд на напівпричинені двері, з-за яких долинало тихе шарудіння. Він не йняв віри, що все це насправді, все це відбувається з ним! Який контраст зі смертельною нудьгою Рівного! Не те щоби в Україні було аж так погано, просто там він почувався розгубленим, нікому не потрібним, не розумів, хто він є та що має робити, щоби знайти своє місце у світі. Він раптом пригадав, як розлютилися батьки, коли сказав, що облишить навчання, але ні батько, ні матір жодного дня не працювали за спеціальністю, тож він не міг збагнути, навіщо вчитися йому. І тепер, прикипівши майже безтямними очима до дверей спальні, хлопець дивувався і водночас радів із того, як усе обернулося, з того, як швидко Москва немовби зрослася з його шкірою.

Коли Алія зайшла до вітальні, повітря стало розрідженим, і Артем почав задихатися. На дівчині була тільки сіра із блідо-рожевими вставками нічна сорочка та чорні босоніжки на височенних шпильках. Мереживо, яке обтягувало груди, було таким тонким і прозорим, що здавалося невидимим, — хлопець виразно бачив темні кружальця сосків.

— Як тобі? — Вона піднялася на пальчики й покрутилася перед ним. — Сьогодні купила.

Він відчув шок і щось дуже схоже на паніку, збагнувши, що на стегнах під сорочкою нічого немає.

Нічого!

Алія продефілювала повз нього до шафи та прикрутила регулятор освітлення. Лампи під стелею потьмяніли, і кімнату огорнув приємний напівморок; вишуканий золотавий колір її шкіри згустився до ніжно-бронзового. Алія повернулася, взяла до рук келих і зупинилася перед хлопцем. Артем, занімівши, пожирав її поглядом знизу вгору й думав, що зараз помре, і то буде найприємніша та найбезглуздіша на світі смерть.

— Про що думаєш? — запитала вона хрипким, млосним голосом.

Серце забилося об ребра в епілептичному нападі. Артем відчайдушно силкувався видати що-небудь дотепне у відповідь, однак у голові крутилася одна єдина дурнувата фраза: «Я вже був би в пеклі, якби мене судили за думки». Йому вистачило клепки залишити її невисловленою. Зрештою він видушив:

— Бляха, яка ти гарна.