Розділ «Гора»

— Мій чоловік зараз в АТО. Ми востаннє бачилися три тижні тому. Якраз перед приїздом додому в його підрозділі загинув солдат. Не те щоби його друг, але вони зійшлися за той час, доки…

— Давно його призвали?

Анна не очікувала на запитання і здивовано мовила:

— Кого?

— Твого чоловіка.

— Його не призивали. Моєму чоловікові сорок п’ять. — Краєчки її губ ледь сіпнулися, і цей непомітний посмик за інших умов — на меншій висоті й не в такому скаженому холоді — напевно, скидався б на м’яку усмішку жінки, яка приймає незграбний комплімент, але пам’ятає, що найкращі в сенсі зовнішності роки вже давно позаду. — Він сам пішов.

— Через гроші? — Брови Парамонова ледь піднялися. — Чого йому раптом у сорок п’ять закортіло на війну? — На Анниному обличчі чітко відбилася зміна настрою, і росіянин негайно додав: — Не ображайся. Просто запитую.

— Не через гроші. Ми маємо невеликий бізнес, на життя вистачає. У дев’яностих чоловік на ринку торгував аудіокасетами, згодом до касет додалися диски, і він відкрив магазин у центрі міста. Коли з’явився формат mp3, торгівля зійшла нанівець, і ми на місці магазину поставили кав’ярню. Та я не про те. Був один хлопчак, Руслан, із кінця дев’яностих регулярно навідувався до магазину. Тоді він ще школярем був. Міг годинами дивитися на касети, окремі просив поставити й завжди щось купував. У них із моїм чоловіком збіглися смаки: попри різницю у віці, обоє були звихнуті на Iron Maiden, і невдовзі вже дискутували про всілякі новинки. Навіть коли диски вже ніхто не купував, Руслан однаково заглядав, пісня за піснею прослуховував цілі альбоми, після чого брав собі диск чи два, іноді більше. Він легко міг скачати їх, і ми це знали, та він, утім, купував, просто щоби зробити моєму Владові приємне. Ну, й поспілкуватися хотів також. — Анна зиркнула на Парамонова у спробі з’ясувати, чи він її слухає. Той кивнув, підштовхуючи продовжувати. — Коли наш музторг припинив існування, Руслан почав заходити до кав’ярні, й вони з моїм чоловіком подовгу говорили про музику. Мій Влад узагалі небалакучий, але з Русланом розмовляв годинами. Хлопчак, як потім виявилося, був офіцером запасу, і восени 2015-го його відправили в зону АТО. — Анна тихцем, як чимось засмучена дитина, зітхнула. — У серпні він повернувся. Тобто його привезли… Ховали в закритій труні.

Парамонов усміхнувся підталою усмішкою.

— Отже, максималіст. — Побачивши, як загострився Аннин погляд, він пояснив: — Твій чоловік. Я про нього. Усе через помсту?

Анна сердито мотнула головою.

— Ні!

Бажання продовжувати розмову щезло, проте спогади п’явками чіплялися за шкіру, й слова самі злітали з язика.

— Вони взялися телефонувати його матері.

— Хто?

— Бойовики.

— Я не розумію.

Анна озвалася далеким, відчуженим голосом:

— На похороні говорили, нібито Руслан загинув ще 29 червня, у бою на Світлодарській дузі, а потому тіло півтора місяці пролежало в морзі у Дніпрі, але згодом Влад дізнався, що насправді хлопця лише взяли в полон того дня. Його привезли до окупованого Донецька, де забили на смерть під час допиту. Тіло знайшли в одному з моргів представники «Червоного Хреста». Хтось казав, наче хлопцю розпороли живіт і відрізали вуха, проте я не знаю, чи це правда, тіло, крім матері, ніхто не бачив. — Спогади викликали біль, однак Анна не зупинялася. — Влад засмутився, тиждень після похорону не виходив із квартири, безмовно перепливав з одного дня в інший, одначе найгірше ще чекало попереду. У тих виродків залишився Русланів телефон, і на початку вересня вони взялися надзвонювати його матері.

— Навіщо?