Розділ «Гора»

— Не знаю.

— Що вони хотіли?

— Я не знаю! Знущалися з неї. Вона усвідомлювала, що її син мертвий, але не могла не відповідати. Зрештою… — Анна здригнулася, так наче наступні слова замість піднятися до голосових зв’язок спробували вирватися крізь сонячне сплетіння, — після двох тижнів таких дзвінків матір Руслана повісилася. Тоді все й почалося. У день її смерті Влад прийшов додому і… — голос зірвався. — Він в Інтернеті відшукав статистику й цілий вечір товкмачив мені, що жінки не вішаються, ну, тобто вішаються, але рідко, бо переймаються, який вигляд матиме тіло після смерті, і через це обирають способи, котрі не спотворюють зовнішність, а тоді безперестану повторював: уяви, як вона почувалася, уяви, до якого стану її довели…

Анна любила переливи чоловікового голосу, але того дня всі його слова звучали дивно. Зазвичай трохи скрипучий голос набув нового забарвлення, тони немовби зрівнялися висотою, і цілі фрази виходили монотонно-рівними, безкровними, позбавленими найменшого натяку на емоційність. Лише раз Анні здалося, що Влад от-от розплачеться, проте бурхливі, надривні схлипи, що зародилися в його грудях, майже відразу стихли. Вона слухала, говорила у відповідь правильні слова, але так і не наважилася його пригорнути. Анна ніколи не бачила, щоби її чоловік плакав, і боялася, що її співчуття похитне щось усередині нього, зачепить щось таке, що того вечора він так ретельно ховав під панциром удаваної холодності. Зате тепер, заціпенівши від холоду й дивлячись, як місячне сяйво гойдається в морозному повітрі, вона усвідомила, що помилилася. Треба було змусити його виплакатися, витрусити з голови чорноту, що на ранок осіла невитравним баластом. Вона подумала, що, виплакавшись, Влад майже напевно залишився б, і тоді, може, переконав би Артема не кидати навчання і не пустив би його до Москви.

— Наступного ранку він пішов до воєнкомату, — продовжила Анна. — Його спершу не брали, через вік, проблеми із зором, але потім, під час чергової хвилі мобілізації, не вистачило людей, і Владу зателефонували й попросили прийти. — Вона ніяково кашлянула. — Я не виправдовуюся, просто хочу, щоб ти зрозумів, чому я вагалася з балоном.

— У вас є діти? — запитав Парамонов.

— Син.

— Він теж воює на Донбасі?

— Ні. Він… — на розмову немовби лягла тінь, — працює за кордоном.

Далі він не розпитував і, помовчавши, зронив:

— Мені жаль. — Анна не зреагувала, і Єгор сказав: — Ні, справді. Мені, звісно, неприємно, що ти вважаєш усіх росіян монстрами, але мені жаль того пацана й жаль твого чоловіка, який ризикує життям на війні.

Анна спробувала заперечити:

— Я не вважаю всіх росіян монстрами, просто…

— Вважаєш. Але це недивно, зважаючи, яке море ненависті і вам, і нам згодовують по телевізору. Я зрозумів тебе, а тепер зрозумій і ти: бойовики на Донбасі — ще не всі росіяни. Так, є певна кількість крикунів, які генерують шум, створюють ілюзію ненависті, але більшості з тих, кого ця війна безпосередньо не стосується, просто начхати.

Відповідь їй не сподобалася, проте й заперечити було нічого.

— А ти? Тобі також начхати?

Парамонов замислився.

— Ні. Мені не начхати.

— Чому?

— Тому що близька мені людина була на борту «Боїнга», який збили над Донбасом. — Він спробував розім’яти пальці, похукав на них, потер долонями обличчя. — Я — пілот, я й так щоразу здригаюся, коли чую про авіакатастрофу, а після падіння МН17 життя взагалі перетворилося на пекло. Мене… — йому забракло слів, — я почав боятися літати.