Розділ «Гора»

Єгор кілька секунд вагався, що відповісти.

— Ми високо в горах, і тому… — він безгучно поворушив губами, — ну, такого ще ніколи не було.

— Чого не було?

— Ми розбилися, але залишилися на ешелоні. Ми ніби й не впали взагалі, і такого ще ніколи не траплялося за всю історію авіації. В окремих турбопропелерних літаків максимальна висота, на яку вони можуть піднятися, нижча за ту, на якій ми застрягли.

— Чекай, — випалила Анна, — ти знаєш, на якій ми висоті?

Парамонов збагнув, що бовкнув зайвого.

— Знаю, — неохоче зізнався.

— І?

Росіянин відмахнувся.

— Що від того зміниться?..

Майже хвилину обоє мовчали. Анна вирішила, що розмову завершено, проте щойно намірилася накинути на голову ковдру, Парамонов повернувся до неї та запитав:

— А якби я не сказав, що пілот?

Він дивився на неї так пильно, що Анні почало здаватися, наче за нею з його лоба спостерігає третє, невидиме око. Величезний блискучий місяць висів просто над його головою і немовби додавав ваги сповненому осудом погляду.

— Що? — дурнувато бовкнула Анна.

— Ти б не подала мені балон, хіба ні?

Парамонов майже відразу пожалкував про сказане — зараз справді не час з’ясовувати стосунки, — проте запитання вже злетіло з язика, й Анна мусила відповідати.

— Я подала тобі балон.

Місячне сяйво підфарбовувало її щоки блідістю.

— Але ти вагалася. — Він криво всміхнувся. — Це тому, що я росіянин, так?

Щоб вивернутися з-під його погляду, Анна задерла голову та втупилася в іскристу дугу Чумацького шляху, що містком витягнулася через небо. Вона так і почала говорити — не відводячи очей від неба.