Розділ V

— Мальтійська болонка. Чистокровний. Я виграла його в лотерею. Я знаю, він потребує регулярного миття, щоб мати належний вигляд. Справжній головний біль — устежити за його стрижкою. Поглянь-но, що ти зробив із моїми штаньми, — сказала вона собаці. — З білими джинсами.

Ми стояли у великій відкритій кімнаті з високою стелею та сходами, які вели на бельетаж із поруччям, розташований збоку, — ця кімната була майже такого самого розміру, як усе помешкання, де я виріс. Та коли мої очі призвичаїлися після яскравого сонця, мене вразила її голизна. Стіни білі, кольору кістки. Кам’яний камін, який дещо нагадував фальшивий мисливський будиночок. Канапа, схожа на диван у приймальні поліклініки. Навпроти скляних дверей, які відчинялися в патіо, тяглися полиці, здебільшого порожні.

Приплентався мій батько, кинув валізи на килим.

— Господи, Ксан, як тут смердить лайном.

Ксандра, яка нахилилася, щоб покласти свою сумочку, насупилася, коли собака став стрибати навколо неї, чіплятися на неї й дряпати її кігтями.

— Розумієш, ми домовлялися з Джанет, що вона приходитиме й випускатиме його надвір, — сказала вона, намагаючись перекричати пронизливе виття пса. — Вона мала ключ і все інше. Господи, Поппере, — сказала вона, зморщивши носа й відвертаючи голову, — як ти смердиш!

Порожнеча цього дому приголомшила мене. До цієї хвилини я погоджувався з необхідністю продати книжки, килими та антикваріат моєї матері, а все інше віддати на благодійність або викинути на сміття. Я виріс у чотирикімнатній квартирі, де шафи були переповнені всякою всячиною, де під кожним ліжком стояли ящики, а каструлі та сковорідки звисали зі стелі, бо для них не було місця в буфетах. Але як легко було б привезти сюди деякі з її речей, наприклад срібну шкатулку, що належала її матері, або картину гнідої кобили, таку схожу на одне з полотен Стабса[58], або навіть її дитячий примірник «Чорного Красеня»[59]! Батько міг би скористатися кількома гарними картинами або меблями, що дісталися їй у спадок від батьків. Але він позбувся всього її майна, бо ненавидів її.

— О Господи! — вигукнув батько сердитим голосом, намагаючись перекричати гучний гавкіт собаки. — Цей пес зруйнував усю нашу квартиру. Присягаюся Богом, він її зруйнував!

— Ну, я не знаю — тобто я знаю, він наробив тут безладу, але Джанет сказала…

— Я тобі говорив, щоб ти посадила цього пса на ланцюг. Або віддала його в собачий притулок. Мені не до вподоби, що він живе в нашому домі. Для нього місце надворі. Хіба я тобі не казав, що він стане для нас проблемою? У твоєї довбаної Джанет такий вітер у голові…

— Ну й що такого, як він наклав кілька разів на килим? А ти чого витріщився? — сердито сказала Ксандра, переступивши через собаку, який гавкав і вив, — і до мене раптом дійшло, що це сказано мені.

Моя нова кімната здавалася такою голою і порожньою, що, розпакувавши валізи, я залишив розсувні дверцята шафи відчиненими, аби бачити одяг, який висить усередині. Я чув, як на нижньому поверсі батько кричить із приводу зіпсованого килима. На жаль, Ксандра теж перейшла на крик, ще більше накручуючи його, а це (я міг би їй підказати, якби вона запитала) був помилковий спосіб спілкування з ним. У нас удома моя мати знала, як придушити гнів батька: вона мовчала, і то був тихий, рівний вогник зневаги, який висмоктував із кімнати весь кисень і перетворював на безглуздя все, що він казав і робив. Кінець кінцем він вилітав із кімнати, хряснувши дверима, а коли повертався — через годину, тихо обернувши ключ у замку, — то заходив із таким виглядом, ніби нічого не було: підходив до холодильника по пиво, цілком нормальним голосом питав, де його пошта.

Із трьох порожніх кімнат нагорі я вибрав найбільшу, вона, як готельні кімнати, мала невеличку ванну. Підлога була застелена важким плюшевим килимом сталево-синього кольору. На ліжку лежав голий матрац, а в ногах — білизна в пластиковому пакеті. Легенди перкалю. Знижка 20 %. Тихе механічне гудіння долітало від стін, схоже на звук акваріумного фільтра. Кімната була схожа на ту, де в телевізорі вбивають повій або стюардес.

Дослухаючись до сварки між батьком і Ксандрою, я сів на матрац, тримаючи на колінах загорнуту картину. Хоч кімната була замкнена, я боявся розгорнути папір — раптом вони надумають піднятись, — але бажання подивитися на картину було нестримним. Обережно-обережно я підважив стрічку нігтем великого пальця й відірвав її.

Картина вислизнула з обгортки легше, ніж я сподівався, і я ледве втримав у собі вигук захвату. Уперше я побачив картину при світлі дня. У голій білій кімнаті приглушені кольори розквітли життям; і хоч поверхня картини була легенько притрушена пилом, атмосфера, якою вона дихала, нагадувала очищену світлом повітряність стіни навпроти розчиненого вікна. Чи не тому люди на зразок місіс Свонсон захоплюються світлом пустелі? Вона любила базікати про те, що називала своїм «постоєм» у Нью-Мексико, — широкі обрії, чисте небо, духовна прозорість. Завдяки якомусь фокусу світла картина здавалася перетвореною, як темна лінія водних резервуарів, яку я бачив із вікна материної кімнати, іноді спалахувала золотом й електризувалася на кілька дивовижних митей у грозовому світлі пізнього дня, яке виникає перед літньою зливою.

— Тео! — Батько гучно постукав у мої двері. — Ти хочеш їсти?

Я підхопився на ноги, сподіваючись, що він не намагатиметься відчинити двері й не переконається, що вони зачинені. Моя кімната була порожньою, як камера у в’язниці, але полиці в шафах були дуже глибокі й розташовані дуже високо, значно вище від рівня батькових очей.

— Я поїду замовити якісь китайські страви. Є побажання?

Чи зрозумів би батько, що це за картина, якби побачив її? Спершу я так не думав — але, подивившись на неї на світлі, побачивши сяйво, яке від неї йшло, збагнув, що будь-який дурень усе зрозумів би.

— Я зараз вийду! — гукнув я, і мій голос прозвучав фальшиво й хрипко.