Розділ V

— Оце твоя машина? — запитав я, дивлячись між ними.

— А що? — кокетливо промовила Ксандра, добираючись до пасажирського сидіння на своїх високих підборах, коли мій батько пікнув автоматичним замком, відчинивши дверцята автомобіля. — Вона тобі не подобається?

«Лексус»? Щодня я довідувався про стільки речей, великих і маленьких, про які конче мав би розповісти мамі, і, коли я стояв і тупо дивився, як батько заштовхує валізи в багажник автомобіля, моєю першою думкою було: вона має знати про це. Не дивно, що він не надсилав грошей додому.

Мій батько картинним жестом відкинув убік напіввикурену «вайсрой».

— О’кей, — сказав він, — стрибай усередину.

Повітря пустелі магнетизувало його. У Нью-Йорку він здавався виснаженим і потертим, але тут, у тріскучій спеці, його білий спортивний піджак і фірмові темні окуляри справляли зовсім інакше враження.

В автомобілі, який батько запустив у рух натисканням кнопки, було дуже тихо, і я спочатку не помітив, що ми їдемо. Ми плавно ковзали в глибину й простір. Мені, звиклому до трясучки на задніх сидіннях таксі, плавність і прохолода нашої поїздки здавалися чимось незвичайним, майже моторошним: коричневий пісок, нестерпна спека, глибока тиша, сміття, що застрягло в сітчастій загорожі. Я все ще почувався отупілим і невагомим завдяки пігулці, й химерні фасади та надбудови проспекту Стрип, сліпуче миготіння там, де дюни зустрічалися з небом, створювали враження, ніби ми щойно приземлилися на іншій планеті.

Ксандра та батько спокійно розмовляли на передньому сидінні. Потім вона обернулася до мене — бадьора й осяяна сонцем, виблискуючи коштовностями в яскравому світлі.

— Ну й шо скажеш? — запитала вона, дихнувши на мене сильним запахом «джусі фрут».

— Якась фантастика, — сказав я, дивлячись, як піраміда пропливає повз моє вікно, а потім і Ейфелева вежа, надто приголомшений, щоб усе це сприйняти.

— Тобі здається, що тут фантастика тепер? — сказав мій батько, постукавши нігтем по керму в такий спосіб, який нагадав мені про напружені нерви та пізні нічні сварки, після того як він приходив додому з офісу. — Зачекай, коли побачиш усе це освітленим уночі.

— А поглянь-но туди, — сказала Ксандра, перехилившись, щоб показати у вікно на боці мого батька. — Бачиш вулкан? Там бувають справжні виверження.

— Вони справді бувають, але тепер, я думаю, його ремонтують. Хоч коли він перебуває в нормальному режимі, з нього щогодини вивергається гаряча лава.

— Виїзд ліворуч, через дві милі, — сказав комп’ютеризований жіночий голос.

Карнавальні кольори, величезні клоунські голови і літери ХХХ: дивовижа оточення збуджувала мене, але й трохи лякала. У Нью-Йорку все нагадувало мені про матір — кожне таксі, кожен ріг вулиці, кожна хмаринка, яка пропливала в небі, затуляючи сонце, — але в цій гарячій мінеральній порожнечі мені здавалося, що вона ніколи не існувала; я не міг навіть уявити собі її дух, що дивився б на мене. Усі її сліди, здавалося, згоріли в гарячому повітрі пустелі.

Коли ми їхали, нереальний обрій розпадався на лабіринти паркінгів та алей, на безликі петлі торговельних центрів, крамниць електроніки й іграшок, супермаркетів і аптек, відчинених по двадцять чотири години на добу або таких, про які невідомо, коли вони відчиняються й зачиняються. Небо було широке й одноманітне, схоже на те, яке нависає над морем. Намагаючись не заснути — блимаючи проти сліпучого світла, — я загальмовано вдихав запах салону, який пахтів дорогою шкірою, і пригадав історію, яку часто розповідала мати: коли мої мати й батько ще тільки зустрічалися, він приїхав до неї на «порші», який позичив у друга, щоб справити на неї враження. Лише після того як вони побралися, вона довідалася, що насправді автомобіль йому не належав. Тоді ця історія її лише насмішила — хоч якщо брати до уваги інші, менш кумедні події, що стали відомі вже після того, як вони одружилися (наприклад, той факт, що його заарештовували ще як неповнолітнього за невідомі правопорушення), я сумнівався, що ця історія і далі здавалася їй кумедною.

— Як давно в тебе ця машина? — запитав я, урвавши розмову на передньому сидінні.

— Ну… хай йому чорт… уже понад рік, чи не так, Ксан?

Понад рік? Я ще перетравлював цю інформацію — отже, мій батько придбав цю машину (і Ксандру) ще до того, як покинув наш дім, — коли, поглянувши вгору, побачив, що мережа торговельних центрів поступилася місцем нескінченній мережі невеличких отинькованих будиночків. Попри їхню коробчасту знебарвлену однаковість — рівненькі ряди, як надгробки на цвинтарі, — деякі будиночки були пофарбовані у святкові пастельні кольори (м’ятно-зелений, ранчо-рожевий, молочно-пустельно-блакитний), і було щось напрочуд чужоземне в різко окреслених тінях, у гостроверхих рослинах пустелі. Вирісши в місті, де ніде не було досить простору, я був щонайменше приємно здивований. Для мене буде чимось новим жити в будинку з подвір’ям, навіть якщо на подвір’ї будуть лише брунатні уламки скель та кактуси.

— Це досі Лас-Веґас?