Розділ V

Я знав, як небезпечно сперечатися з моїм батьком, коли він говорить таким тоном, і Ксандра, певно, це знала теж. Вона крутнулася на своєму місці — спеціально так, щоб роздратувати його, — увімкнула радіо на повну гучність і стала шукати якусь програму, перестрибуючи через шум та рекламу.

Стереозвук був таким сильним, що я відчував, як він штовхає мене під моїм сидінням із білої шкіри. «Канікули, про які я завжди мріяв»[57]… Світло пробивалося крізь білі хмари пустелі — небо здавалося нескінченним, кислотно синє, як комп’ютерна гра або галюцинації льотчика, що випробовує новий літак.

— «Веґас 99» пропонує вам музику вісімдесятих і дев’яностих, — оголосив по радіо збуджений голос. — Далі в програмі — Пет Бенатар, на нашому ланчі приватного танцю на колінах у виконанні стриптизерок вісімдесятих.

Доїхавши до ранчо «Десатойя», до Пустельного Краю 6219, де на деяких подвір’ях лежали будівельні матеріали, а вулицями мело пісок, ми звернули до великого, іспанського на вигляд будинку — а може, він був мавританським, — вкритого бежевим тиньком, з арочними фронтонами й черепичним дахом, вигнутого під найнесподіванішими кутами. Я був вражений його недоцільністю й незграбністю, його карнизами та колонами, вигадливими візерунками залізних дверей, що нагадували сценічні декорації, наче в будинках із мильних опер компанії «Телемундо», що їх наші консьєржі завжди дивились у своїй кімнаті.

Ми вийшли з автомобіля й уже йшли до виходу з гаража, несучи наші валізи, коли я почув моторошне виття, вереск і скавуління зсередини будинку.

— Господи, що це? — запитав я, випустивши з рук валізи.

Ксандра нахилилася вбік і, спотикаючись на своїх високих платформах, стала нишпорити в сумочці, шукаючи ключ.

— О, заткнись, заткнись, паскудний собако, — бурмотіла вона крізь зуби.

Перш ніж вона встигла цілком відчинити двері, істеричний волохатий клубок вилетів назовні, дико репетуючи, і заходився стрибати, танцювати й гасати навколо нас.

— Сидіти! — заволала Ксандра.

Крізь напівпрочинені двері вихлюпувалася музика сафарі (трубні крики слонів, верещання мавп), така гучна, що я почув її, коли ми ще не вийшли з гаража.

— Оце так! — сказав я, зазирнувши в дім.

Повітря всередині було гарячим і затхлим. Давній сигаретний дим, новий килим і — поза всяким сумнівом — сморід собачого лайна.

— Великі коти завжди створюють безліч проблем для працівників зоопарку, — гримів голос із телевізора, — тому ми складемо компанію Андреа та її колегам під час вранішнього обходу.

— Отакої, — сказав я, зупинившись у дверях зі своєю валізою, — ви забули вимкнути телевізор.

— Атож, — сказала Ксандра, протиснувшись повз мене, — це «Animal Planet», я залишила канал увімкненим для нього. Для Поппера. Я сказала, сидіти! — гарикнула вона на собаку, який дряпав їй коліна, коли вона прокульгала на своїх платформах і вимкнула телевізор.

— Він залишався сам-один? — запитав я, намагаючись перекричати завивання собаки.

Один із тих довгошерстих псів, що їх так полюбляють дівчата, він був би білим і пухнастим, якби його помили.

— О, я йому купила в «Петко» фонтанчик для пиття, — сказала Ксандра, витираючи лоба тильним боком долоні й переступивши через собаку. — Й одну з тих великих кормушок.

— Якої він породи?