Розділ V

Мій батько, тягнучи за собою ручну поклажу, валізу на колесах, яку моя мати подарувала йому на день народження кілька років тому, знову зупинився.

— Бідолашний малий, — сказав він, здивувавши мене своїм співчутливим поглядом. — Ти боїшся, так?

— Ні, — сказав я, але надто швидко.

Останнє, чого я хотів би, — це привабити до себе чиюсь увагу або здаватися бодай на четверту частину таким переляканим, яким я насправді був.

Він насупив брови, подивившись на мене, а тоді відвернувся.

— Ксандро, — сказав він їй, задерши підборіддя, — а чому б йому не дати одну з наших штучок?

— Зрозуміла, — жваво відгукнулася Ксандра, зупинилась, щоб понишпорити в сумочці, й дістала звідти дві великі білі пігулки овальної форми.

Одну вона поклала на розкриту долоню батька, а другу подала мені.

— Дякую, — сказав батько й поклав пігулку до кишені піджака. — Ходімо знайдемо чимось запити ці штуки. Заховай її, — сказав він мені, бо я тримав пігулку між великим і вказівним пальцями, дивуючись, яка вона велика.

— Йому не потрібна ціла таблетка, — сказала Ксандра, схопивши мого батька для рівноваги за руку, коли нахилилася, щоб поправити застібку сандалі.

— Твоя правда, — сказав тато.

Він узяв у мене пігулку, спритно розламав її на дві половинки, опустив другу половинку до кишені спортивного піджака, і вони пішли попереду мене, тягнучи за собою ручну поклажу.

Пігулка виявилася не досить сильною, щоб цілком нокаутувати мене, але протягом усього польоту я почувався щасливим, перекидаючись туди-сюди в кондиціонованих снах. Пасажири на ближчих до мене сидіннях зашепотілися, коли безплотна стюардеса оголосила результати політної лотереї: обід і випивка на двох у ресторані «Острів Скарбів». Її неголосна обіцянка вкинула мене в сон, де я плавав у зеленаво-чорній воді, беручи участь в освітленому смолоскипами змаганні з японськими дітьми, що пірнали, шукаючи наволочку з рожевими перлами. Протягом усього цього часу літак гурчав, осяяний білим світлом і схожий на море, хоч у якусь дивну хвилину — коли, загорнутий у свою синю ковдру, я спав десь високо над пустелею, — машина, здавалося, змовкла, і я виявив, що перебуваю в стані нульового тяжіння, плаваючи горічерева в повітрі, хоч досі пристебнутий до свого крісла, що в якийсь спосіб відокремилося від інших сидінь і вільно літало кабіною.

Я повернувся у своє тіло, коли літак ударився об посадкову смугу й зі скрипом пострибав до цілковитої зупинки.

— Вітаємо вас із прибуттям у Лас-Веґас, штат Невада, — оголосив пілот по інтеркому. — Місцевий час у Місті гріхів: одинадцята година сорок сім хвилин ранку.

Напівзасліплений яскравим світлом, блиском скла та поверхонь, я плентався за батьком і Ксандрою через термінал і був оглушений тріскотінням гральних автоматів та музикою, що гриміла гучно й незвично для цієї пори дня. Аеропорт нагадував Таймс-сквер, що розрослася до розмірів великого торговельного центру: усюди височіли пальми, на кіноекранах з’являлися феєрверки, гондоли, танцівниці, співаки й акробати.

Довелося довго чекати, поки на вантажну стрічку виїхала моя валіза. Гризучи нігті, я не відривав погляду від щита з комодським вараном, що рекламував якесь казино: «Понад дві тисячі рептилій чекають на вас». Юрма, яка чекала свій багаж, нагадувала гурт яскраво вдягнених волоцюг, що штовхалися біля якогось третьосортного нічного клубу: засмаглі чоловіки в яскравих сорочках, крихітні азіатки, обвішані коштовностями, у величезних фірмових темних окулярах. Багажна стрічка вже зробила кілька обертів порожньою, і мій батько (якому, я бачив, страшенно хотілося закурити) став потягуватися, ходити й терти щоки суглобами пальців, як він робив, коли хотів випити. Нарешті моя валіза приїхала, останньою, — брезентова, кольору хакі, з червоною етикеткою і барвистою стрічкою, яку моя мати прив’язала до ручки. Батько одним стрибком кинувся вперед і схопив валізу, перш ніж я встиг дістатися до неї.

— Давно пора, — весело сказав він, кинувши валізу на багажний візок. — Ходімо, нам давно пора забиратися звідси до чортів.

Ми рушили до автоматичних дверей, за якими нас зустріла стіна задушливої спеки. Довгі милі запаркованих автомобілів тяглися в усіх напрямках, накриті й нерухомі. Я вперто дивився лише вперед — на блиск хромованих деталей, на обрій, що тремтів, наче розтоплене скло, — ніби якби я обернувся назад або завагався, то мене відразу зупинила б команда в одностроях. Проте ніхто не вхопив мене за комір, ніхто не звелів зупинитися. Ніхто навіть не подивився на нас.

Від спеки в мене пішла обертом голова, й коли мій батько зупинився перед новим сріблястим «лексусом» і сказав: «Ось він», я спіткнувся й мало не впав на край хідника.