Розділ V

Я засунув картину в зайву наволочку й заховав під ліжком, перш ніж вибігти з кімнати.

Протягом тих тижнів у Лас-Веґасі, коли ще не почалися заняття в школі, я тинявся на нижньому поверсі з навушниками від айпода у вухах, але з вимкненим звуком і довідався про чимало цікавих фактів. Наприклад, колишня робота мого тата аж ніяк не передбачала стільки відряджень у Чикаго або Фінікс, як він намагався нас переконати. Потай від матері та від мене він протягом кількох місяців літав до Лас-Веґаса, і саме у Веґасі — в азіатському барі в «Белладжіо»[60] — він і Ксандра познайомилися. Вони зустрічалися певний час іще до того, як батько зник із нашого дому, понад рік, як мені здалося. Схоже, вони відзначили свою «річницю» незадовго до того, як загинула моя мати, обідом у «Дельмоніко Стейкгаус» і відвідинами концерту Джона Бон Джові у «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд». (Бон Джові! З усіх подій, про які я мріяв розповісти матері, — а їх були тисячі, якщо не мільйони, — мені здавалося жахливим, що вона ніколи не довідається про цей веселий факт.)

Ще про одну річ я довідався після кількох днів перебування в Пустельному Краю: коли Ксандра й мій батько розповідали, що батько «кинув пити», вони мали на увазі, що він відмовився від віскі (яке було його улюбленим напоєм), віддавши перевагу «Короні лайтс»[61] із вікодином[62]. Я був здивований, як часто батько показував Ксандрі знак перемоги — пальці, розставлені буквою V, — у найневідповідніших контекстах, і ця таємниця залишалася б для мене таємницею набагато довше, якби мій батько прямим текстом не попросив у Ксандри вікодин, коли думав, що я його не чую.

Про вікодин я знав тільки те, що через нього одна шалапутна актриса, яка подобалася мені, завжди засвічувалася для жовтої преси, вивалюючись зі свого «мерседеса» тоді, коли її переслідував поліційний автомобіль. Через кілька днів я натрапив на пластиковий пакетик, у якому було близько трьохсот таблеток, вони лежали біля пляшечки з татовою «Пропецією» — ліками проти облисіння — і стосу неоплачених рахунків. Ксандра швидко схопила їх і вкинула у сумочку.

— Що це таке? — запитав я.

— Вітаміни.

— А чому вони лежали ось так, у пакетику?

— Мені їх дав один культурист, у мене на роботі.

Дивовижним було те — і це був іще один факт, який би я залюбки обговорив зі своєю матір’ю, — що мій новий обдовбаний батько був набагато приємнішим і передбачуванішим товаришем, аніж батько колишній. Коли мій батько пив, він перетворювався на клубок нервів — непередбачувані жарти й агресивні виплески енергії до тієї миті, коли він відключався; а коли він припиняв пити, то був іще гірший. Він мчав по хіднику кроків на десять попереду моєї матері та мене, розмовляючи сам до себе й ляскаючи по кишенях піджака, ніби збирався вихопити пістолет. Він приносив додому речі, які нам не подобались і які ми не могли собі дозволити (наприклад, купував мамі, яка ненавиділа високі підбори, черевики з крокодилячої шкіри фірми «Маноло», не дбаючи про правильний розмір). Він приносив додому пачки паперів зі свого офісу й сидів після півночі, п’ючи каву з льодом і вистукуючи цифри на калькуляторі, й піт струменів по його обличчю, наче він щойно пробіг сорок хвилин на біговому тренажері. Або він збирався на якусь вечірку в Брукліні («Що ти хочеш сказати своїм “може б, я туди не йшов”? Ти думаєш, я мушу сидіти вдома, як паршивий відлюдник?»), а потім, потягши туди мою матір, вилітав звідти через десять хвилин, образивши когось або плюнувши комусь в обличчя.

Його енергія стала інакшою, більш позитивною, коли він перейшов на пігулки. Суміш загальмованості й жвавості, дурна, блазенська якість. Його хода стала розм’яклою. Він більше дрімав, приязно кивав головою, погоджуючись із усім, втрачав нитку своїх аргументів, блукав по кімнаті босий, у напіврозстебнутому халаті. Його весела лайка, звичка ходити неголеним, недбала манера розмовляти з сигаретою в кутику рота створювали враження, ніби він грає якусь роль: крутого хлопця з фільмів у стилі нуар п’ятдесятих років, а може, з фільму «Одинадцять друзів Оушена», лінивого пересиченого гангстера, якому немає чого втрачати. Але навіть за цією недавно набутою ледачістю він зберігав божевільний і наполовину героїчний вигляд шкільного бешкетника, дедалі помітніший у міру того, як насувалась осінь, напіврозламаний, недбалий.

У будинку в Пустельному Краю, де був супердорогий пакет кабельного телебачення, якого мама ніколи собі не дозволила б, він опускав штори, щоб відгородитися від сліпучого світла, сідав перед телевізором, осклілий, як курець опію, й дивився спортивний канал із вимкненим звуком, не цікавлячись жодним конкретним спортом, дивився все, що там показували: крикет, хай-алай[63], бадмінтон, крокет. Повітря було переохолоджене, з затхлим запахом холодильника; батько нерухомо сидів годинами, пускаючи струмінь диму від свого «вайсрою» під стелю, наче димок ладану. У такі хвилини він з однаковим успіхом міг міркувати про те, хто нині лідирує в гольфі, або про Будду, дхарму чи сангху.

Чого я не міг зрозуміти, то це того, чи мій батько має роботу — а якщо має, то що це за робота. Телефон дзвонив безперестанку вдень і вночі. Батько виходив у коридор зі слухавкою, обернувшись до мене спиною, спираючись рукою на стіну й дивлячись на килим під час розмови, щось у його позі в такі хвилини нагадувало тренера після жорсткого матчу. Зазвичай він намагався розмовляти дуже тихо, але навіть якщо він цього не робив, зрозуміти, про що він говорить, було дуже важко: віг, одинична ставка, чи має перевагу фаворит, фору враховуємо — не враховуємо. Він часто залишав дім, не пояснюючи, куди їде, і чимало ночей вони з Ксандрою не ночували вдома.

— Нас часто безкоштовно запрошують до «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд», — пояснював він, потираючи очі й відхиляючись на подушки канапи з глибоким зітханням, — і знову я відчував ту роль, яку він грає, вередливого плейбоя походженням із вісімдесятих років, якого часто опановує нудьга. — Сподіваюся, ти нічого не маєш проти. Коли вона працює допізна, нам легше приткнутися десь на Стрипі.

— Що це за розкидані всюди папірці? — якось запитав я Ксандру, коли вона робила собі на кухні дієтичний коктейль.

Мене спантеличували ці друковані картки, які я знаходив у всьому домі: решітки, куди олівцем було вписано одноманітні колонки цифр. Вони мали псевдонауковий вигляд, схожі на ланцюжки ДНК або на шпигунські повідомлення у двійковому коді.

Вона вимкнула блендер, відкинула волосся з очей.

— Ти про що?

— Про скрізь розкидані папірці.

— Бака-ра! — сказала Ксандра, розтягнувши «р» і легенько клацнувши пальцями.

— Он воно що, — сказав я після паузи, хоч ніколи раніше не чув цього слова.