Розділ V

— Я цього не кажу. Я тільки прошу тебе не вірити всьому, що він тобі розповідає.

Борис тихо засміявся.

— Я не вірю всьому, що мені розповідає будь-хто, — сказав він, по-дружньому копнувши мою ногу. — Навіть ти.

Хоч моєму батькові й подобався Борис, я постійно намагався відвернути його увагу від того факту, що Борис, по суті, переселився жити до нас. Це було не так уже й складно, бо між азартними іграми й наркотиками мій тато був таким неуважним, що не помітив би, якби я оселив у своїй кімнаті нагорі рись. Із Ксандрою домовитися було важче, вона нарікала на збільшення витрат у домі, попри постійне постачання крадених харчів, які Борис приносив до нас. Коли вона була вдома, він залишався нагорі, щоб не потрапляти їй на очі, читаючи «Ідіота» російською мовою і слухаючи музику з моїх переносних колонок. Я приносив йому знизу пиво й харчі і навчився робити чай таким, як він любив: гарячий, як окріп, із трьома грудками цукру.

Тим часом наближалося Різдво, хоча за погодою й не можна було цього сказати: прохолодно вночі, але ясно й тепло протягом дня. Коли віяв вітер, парасоля біля басейну ляскала, наче постріл. Уночі спалахували блискавки, але дощу не було. Й іноді пісок підіймався і літав невеликими вихорцями то туди, то сюди над вулицею.

Я був пригнічений, думаючи про свята, а Борис ставився до цієї перспективи спокійно.

— Усе це задумано для малих дітей, — казав він зневажливо, підводячись на лікті на моєму ліжку. — Ялинка, іграшки. Ми влаштуємо власні празники на Святвечір. Що ти про це думаєш?

— Празники?

— Ну, ти розумієш. Щось на зразок святкової вечірки. Не Свята Вечеря, а просто смачний обід. Я зготую що-небудь особливе, можливо, ми запросимо твого батька й Ксандру. Як ти гадаєш, вони погодяться поїсти з нами?

На мій превеликий подив, батько і навіть Ксандра були в захваті від нашої ідеї (батько, гадаю, тому, що він тішився словом празники і любив слухати, як Борис його вимовляє). Двадцять третього числа ми з Борисом пішли на закупи з реальними грішми, що їх нам дав мій батько (нам пощастило, бо наш звичний супермаркет був переповнений перед святом покупцями і щось украсти було нелегко), і повернулися додому з картоплею, куркою, кількома не вельми апетитними на вигляд інгредієнтами (кислою капустою, грибами, зеленим горошком, сметаною) для якоїсь святкової польської страви, котру, як запевнив Борис, він уміє готувати; крім того, ми ще купили житнього хліба (Борис наполіг, щоб це був саме чорний хліб; білий для нашого обіду не годиться), фунт масла, солоні огірки й трохи різдвяних цукерок.

Борис сказав, що ми сядемо їсти, коли в небі з’явиться перша зірка — Вифлеємська. Але ми не звикли куховарити для когось, окрім себе, й тому припізнилися. Коли настав Святвечір, близько восьмої, страва з квашеної капусти була вже готова, але курка (ми прочитали, як її готувати, в інструкції на обгортці) мала побути в духовці ще хвилин десять, перш ніж її можна було звідти вийняти, аж тут мій батько, насвистуючи «Прикрасьте залу», увійшов до кухні й весело забарабанив пальцями по буфету, щоб привернути нашу увагу.

— Закінчуйте, хлопці, — сказав він. Обличчя в нього було розчервоніле й блискуче, а говорив він дуже швидко — напруженим, уривчастим тоном, який я знав дуже добре. На ньому був один із його модних іще нью-йоркських костюмів від «Дольче й Ґаббана», але без краватки, кілька ґудзиків сорочки були розстебнуті біля шиї. — Ідіть причешіться і трохи приведіть себе в порядок. Я поведу вас усіх до ресторану. Тео, ти маєш надягти на свято щось краще? Безперечно, ти повинен мати.

— Але ж… — Я розчаровано подивився на нього.

Це було схоже на тата — прибігти й змінити плани в останню мить.

— Ет, облиште. Курка може й зачекати. Хіба ні? Звичайно, може. — Він говорив, наче з кулемета стріляв. — Іншу страву ви теж можете поставити в холодильник. Ми з’їмо її завтра за різдвяним обідом — празники ж іще триватимуть? Чи празники — це лише Святвечір? Я щось наплутав? Але о’кей, у такому випадку ми оголосимо власні празники — різдвяний день. Створимо нову традицію. Адже розігріті страви найсмачніші. Повірте мені, буде фантастично. Борисе, — він уже виводив Бориса з кухні, — який розмір сорочки ти носиш, друже? Ти не знаєш? Я повинен віддати тобі всі свої давні сорочки марки «Брукс Бразерс», чудові сорочки, не зрозумій мене хибно, вони, либонь, дістануть тобі до колін, але вони трохи вузькі мені в комірі і, коли ти закасаєш рукави, будуть тобі якраз…

XVIII

Хоч я жив у Лас-Веґасі майже півроку, це був лише мій четвертий або п’ятий візит на Стрип; а Борис (цілком задоволений нашою маленькою орбітою між школою, торговельним центром і домом), можна сказати, у справжньому Веґасі ніколи й не був. Ми здивовано дивилися на водоспади з неону, на спалахи й пульсування електрики, що скочувалася бульками навколо нас; обернуте вгору обличчя Бориса спалахувало червоним, а потім золотим під божевільним світляним дощем.

Усередині «Венеціанця» гондольєри рухалися справжнім каналом із реальною водою, яка пахла хімікатами, а тим часом оперні співаки в театральних костюмах співали «Тиху ніч» і «Аве Марію» під штучними небесами. Борис і я, тягнучи ноги, пленталися за моїм батьком і Ксандрою, почуваючись обшарпанцями, човгаючи черевиками, надто приголомшені, щоб увібрати в себе всі ці видовища. Тато зарезервував для нас місця в шикарному італійському ресторані з дубово-панельними стінами — філії більш відомого ресторану в Нью-Йорку.

— Замовляйте все, що хочете, — сказав він, відсуваючи стілець для Ксандри. — Я пригощаю. Не стримуйте себе.

Ми зловили його на слові. Ми їли пиріг зі спаржею, з прованською заправкою та цибулею-шалот; вудженого лосося; карпачо з вудженої вугільної риби; перчателі з іспанським артишоком і чорними трюфелями; хрусткого чорного окуня з шафраном і стручками бобів; стейк із грудинки на барбекю; смажені короткі ребра, а ще панакоту, гарбузовий пиріг та інжирне морозиво на десерт. Це була в сотні разів краща їжа, ніж та, яку я споживав протягом останніх місяців, а Борис — який з’їв дві порції карпаччо з вугільної риби — був в екстазі.