Розділ V

— Ти думаєш? — Золотце закотив очі й похитав головою з блазенським виглядом, який моя мати майстерно вміла передражнювати. — О, Господи, я тобі кажу. та ти собі уявляєш, що то за місто? Які профспілки вони там мають! А ресторани, готелі… Усюди можна заробити великі гроші. А погода? Сонце — кожного дня в році. Ти полюбиш це місто, мій друже. Коли, ти сказав, ти від’їжджаєш?

— Сьогодні, тобто завтра. Тому я хотів би…

— А, ти прийшов по свою валізу? Усе буде гаразд, не сумнівайся.

Золотце щось різко сказав іспанською Маркові В., який байдуже стенув плечима й пішов на склад.

— Він нормальний хлопець, Марко, — прошепотів мені Золотце. — Але він нічого не знає про твою валізу, яка тут зберігається, бо я й Хосе не занесли її до журналу збережень, ти розумієш, про що я кажу?

Я зрозумів, про що він каже. Усі валізи та пакунки мали записуватися до спеціального журналу, де належало позначати, коли їх прийнято й коли видано. Але не видавши мені спеціальної квитанції й не занісши мою валізу до офіційних записів, вони хотіли убезпечити мене від можливості, що хтось інший може прийти й зажадати її.

— Розумію, — пробурмотів я трохи збентежено. — Дякую, що зберегли її для мене.

— No problemo, — сказав Золотце. — Дякую, — голосно сказав він Маркові, коли той виніс валізу. — Усе, як я сказав, — провадив він тихим голосом, і я мусив підійти до нього ближче, щоб усе почути. — Марко хороший хлопець, але в нас тут чимало мешканців нарікали, що в будинку нікого не було, ну тоді, ти пам’ятаєш. — Він кинув на мене промовистий погляд. — Те, що Карлос не зміг прийти на службу в той день, думаю, не було його провиною, але вони звільнили його.

— Звільнили Карлоса? — Карлос був найстаршим і найстриманішим із портьє, його тонкі вусики й сиві скроні робили його схожим на старіючу мексиканську телезірку, його чорні черевики завжди були начищені до блиску, а білі рукавички — біліші, ніж у будь-кого іншого. — Вони звільнили Карлоса?

— Я знаю, що в це важко повірити. Тридцять чотири роки і… — Золотце показав великим пальцем собі за спину. — Кінець. А тепер менеджмент приділяє надто велику увагу безпеці, новий персонал, нові правила, вимагають записувати кожного, хто входить і хто виходить, отак-от…

— Хай там як, — сказав він, штовхаючи задом парадні двері, щоб відчинити їх, — а ти дозволь мені зловити тобі таксі, мій друже. Ти їдеш прямо до аеропорту?

— Ні, — сказав я, виставивши руку, щоб зупинити його; я був надто стурбований і не помітив, що він робить.

Але він відтрутив мене вбік нетерплячим рухом.

— Ні, ні, — сказав він, витягши валізу на бровку хідника, — усе гаразд, мій друже, мені нічого не треба. — І я з жахом зрозумів, що він подумав, ніби я намагаюся перешкодити йому витягти валізу на хідник, бо не маю грошей на чайові.

— Стривай-но, — сказав я, але в цю саму мить Золотце свиснув і вибіг на вулицю з піднятою рукою. — Сюди! Таксі! — закричав він.

Я стояв у дверях розгублений, коли до мене впритул підкотило таксі й зупинилося біля хідника.

— Ура! — сказав Золотце. — Я виграв для тебе час, хіба ні?

Перш ніж я встиг подумати, як зупинити його, не будучи схожим на йолопа, він уже запхав мене на заднє сидіння автомобіля, а валізу поклав до багажника, з виляском закривши кришку за своїм звичаєм.

— Щасливої тобі дороги, amigo, — сказав він, подивившись на мене, а потім піднявши погляд до неба. — Утішайся там сонечком і за мене. Ти знаєш, як я люблю сонячне тепло. Я тропічний птах. Я не можу дочекатися, коли повернуся додому в Пуерто-Ріко й зможу розмовляти з бджолами. Гммм… — проспівав він, заплющивши очі й схиливши голову набік. — Моя сестра має там пасіку, і я співаю бджолам колискову. А у Веґасі є бджоли?

— Не знаю, — сказав я, нишпорячи в кишенях, аби з’ясувати, чи досить у мене грошей на таксі.