Розділ V

— Що це? — спитав я, обертаючи до нього обличчя.

Ми подивились один на одного, дослухаючись. Унизу почулися голоси — сміх, тупотіння ніг, гуркіт, наче щось перекинули.

— Це твій тато? — запитав я, сідаючи, — а тоді почув жіночий голос, пронизливий і п’яний.

Борис також сів, кощавий і хворобливо блідий у світлі, яке сіялося крізь вікно. Унизу лунали такі звуки, ніби вони кидали на підлогу якісь речі й пересували меблі.

— Що вони там кажуть? — прошепотів я.

Борис прислухався. Я міг бачити всі вузли та западини на його шиї.

— Якусь дурню верзуть, — сказав він. — Вони п’яні.

Ми обидва сиділи й дослухалися. Борис слухав уважніше, ніж я.

— Хто ж це з ним прийшов? — запитав я.

— Якась хвойда. — Він іще дослухався, зсунувши брови, його профіль здавався гострим у місячному світлі, а тоді знову ліг. — Їх двоє.

Я також ліг і подивився на свій айпод. Була третя сімнадцять ранку.

— Блядство! — простогнав Борис, почухавши собі живіт. — Ну чому вони не заткнуться?

— Мені хочеться пити, — сказав я після боязкої паузи.

Він пирхнув.

— Ха! Тобі не варт тепер туди ходити, повір мені.

— Що вони там роблять? — запитав я.

Одна з жінок щойно дико заверещала — був то сміх чи переляк, я не міг збагнути.

Ми лежали там, нерухомі, як дошки, дивлячись на стелю, дослухаючись до зловісного тріскоту і глухих ударів.

— Це українки? — запитав я через мить.

Хоч я не зрозумів жодного слова з їхньої балачки, я досить спілкувався з Борисом, щоб навчитися відрізняти інтонації розмовної української мови від російської.