Розділ V

На той час — десь у жовтні абощо — ми з ним вечеряли майже щодня. Борис, який до вечері вже випивав три або чотири пива, після їжі переходив на гарячий чай. Потім, запивши вечерю чаркою горілки (я незабаром перейняв у нього цю звичку — «це допомагає перетравлювати їжу», пояснював Борис), ми читали, виконували домашню роботу, а іноді сперечалися й пили доти, доки не засинали перед телевізором.

— Не йди! — сказав Борис одного вечора в його домі, коли я наготувався вирушити додому перед самим кінцем «Чудової сімки» — фінальною перестрілкою, коли Юл Бріннер зібрав своїх людей. — Ти не побачиш найцікавішого.

— Так, але вже майже одинадцята.

Борис, який лежав на підлозі, піднявся на лікті. Довговолосий, худий і тонкий, він був прямою протилежністю Юла Бріннера в більшості характеристик, а проте між ними існувала дивна спорідненість: вони були наділені тією самою лукавою проникливістю, зацікавленою й дещо жорстокою, і мали щось монгольське або татарське в розрізі очей.

— Поклич Ксандру, щоб вона забрала тебе додому, — сказав він, позіхаючи. — Коли вона закінчує роботу?

— Ксандру? Забудь про це.

Борис знову позіхнув, його повіки злипалися від випитої горілки.

— Тоді залишайся ночувати тут, — сказав він, перевертаючись на другий бік і чухаючи обличчя однією рукою. — Вони помітять, що тебе нема?

Чи вони повернуться додому? Вони поверталися не щоночі.

— Сумнівно, — сказав я.

— Тоді заспокойся, — сказав Борис, сідаючи й простягуючи руку по сигарети. — Дивись-но. Зараз прийдуть погані хлопці.

— Ти бачив цей фільм раніше?

— Дубльований російською мовою, тільки уяви собі. Але дуже слабкою російською мовою. Можна сказати, тюхтійською. Тюхтійською — це ж правильне слово? Вони висловлювалися радше як шкільні вчителі, а не як чоловіки зі зброєю, ось що я хочу тобі сказати.

Хоч у Барбурів мене гнітило моє горе, тепер я згадував про помешкання на Парковій авеню як про втрачений рай. І хоч я мав доступ до електронної пошти на шкільному комп’ютері, Енді був безпорадним у листуванні, і його послання, які я одержував у відповідь на свої, були геть безособовими. («Вітаю, Тео. Сподіваюся, ти добре провів літо. Тато купив нову яхту, яку назвав “Авессалом”. Мати пообіцяла, що не ступить ногою на її палубу, але мене, на жаль, тато примусив. З японською мовою в мене певні проблеми, а з іншим — усе о’кей».)

Місіс Барбур сумлінно відповідала на всі паперові листи, які я їй надсилав, — рядок або два на монограмних картках для листування від «Демпсі та Керрол», — але в її листах ніколи не було нічого особистого. Вона завжди питала, як мої справи. І в кінці повідомляла, що думає про мене, але я жодного разу не прочитав у її листі, що нам тебе бракує або ми мріємо побачити тебе.

Я писав до Піппи в Техас, хоч вона була надто хвора, щоб відповісти мені, та це й не проблема, бо більшість листів я ніколи не відіслав.

Дорога Піппо,

як ти? Чи подобається тобі Техас? Я багато про тебе думаю.

Чи ти вже каталася на тому коні, що так подобається тобі? Тут усе добре. Чи дуже у вас жарко? Бо в нас панує люта спека.

Цей лист видався мені занудним. Я викинув його й почав новий.