Розділ V

Він дзенькнув своєю пляшкою об мою.

— Я з тобою згоден. Сьогодні надто жаркий день, щоб пити спиртне. Май тато п’є так багато, що в нього відмерли нерви в ногах.

— Справді?

— Це називається, — він скривив обличчя, силкуючись пригадати слова, — «периферійна невропатія» (він промовив це як «перифéрійна невропатíя»). У Канаді, в лікарні, йому довелося заново вчитися ходити. Він ставав на ноги й відразу падав на підлогу — кров текла йому з носа, — сміх та й годі.

— Звучить кумедно, — сказав я, пригадуючи той час, коли бачив, як мій батько підповзав навкарачки до холодильника, щоб набрати там льоду.

— Ага. А що п’є твій батько?

— Віскі. Коли п’є. Нині він оголосив, що зав’язує.

— Пхе, — сказав Борис, ніби вже чув це раніше. — І моєму татові слід перейти на віскі — хороше шотландське віскі тут дуже дешеве. Хочеш подивитись на мою кімнату?

Я сподівався побачити щось подібне до моєї кімнати й був здивований, коли він відчинив двері в халабуду, напхану всіляким лахміттям, засмерділу від недопалків «мальборо», завалену книжками, порожніми пляшками з-під пива, попільничками та купами старих рушників і брудного одягу, розкиданого на килимі. На стінах висіли клапті квітчастої тканини — жовтої, зеленої, індиго, яскраво-червоної, а над застеленим матрацом майорів червоний прапор із серпом та молотом. Складалося враження, що радянський космонавт зазнав аварії в джунглях і створив собі притулок зі свого державного прапора та всіляких місцевих тканин, які міг знайти.

— Твоя робота? — запитав я.

— Я збираю все це й запихаю у валізу, — сказав Борис, сівши з розгону на матрац, застелений тканиною безумних кольорів. — Щоб знову розкласти, потрібно хвилин десять, не більше. Ти хочеш подивитися «SOS айсберг»?

— Звичайно.

— Кльове кіно. Я дивився його шість разів. Пам’ятаєш, як вона сідає у свій літак, щоб урятувати їх на крижині?

Але ми так і не подивилися «SOS айсберг» того вечора, мабуть, тому, що не могли перервати розмову на достатній час, щоб спуститися вниз і ввімкнути телевізор. Борис мав життя набагато цікавіше, аніж будь-який хлопець мого віку, з яким мені доводилося зустрічатися. Схоже, він лише зрідка ходив до школи й ці школи були найнижчого сорту. У тій глушині, де працював його батько, часто взагалі не було шкіл.

— Але існують плівки, — сказав він, розхитуючи кухля з пивом і дивлячись одним оком на мене. — І можна складати тести. Але для цього треба бути там, де можна підключитися до Інтернету, а в деяких глухих місцевостях Канади або України такої можливості немає.

— І що ж ти тоді робиш?

Він стенув плечима.

— Багато читаю, що ж іще?

Один учитель у Техасі склав для нього програму навчання в Інтернеті, розповів мені він.

— Але в Аліс-Спрінгс[70] школа мала бути?