Розділ V

Борис засміявся.

— Звичайно, вона там була, — сказав він, відкидаючи з лоба спітніле пасмо волосся. — Але після того, як померла моя мати, ми протягом певного часу жили на Північних Територіях, в Арнемленді, у місті Кармейволлаґ. Місто — це тільки назва. На милі навкруги глушина, трейлери, в яких мешкають шахтарі, й заправка з баром, де продають віскі, пиво та сандвічі. Бар тримав Мік, а його дружину звали, здається, Джуді, якщо не помиляюсь. І я цілими днями, — він зробив великий ковток пива, — дивився з Джуді мило по телику, а ввечері стояв із нею за прилавком, поки мій батько та його команда, що працювала в шахті, напивались. А під час мусонів і телик не працював. Джуді тримала напої в холодильнику, щоб вони не зіпсувалися.

— Як зіпсувалися?

— На них утворювалася пліснява в мокру погоду. Вона утворювалася також на черевиках, на книжках. — Він знизав плечима. — Тоді я не розмовляв так багато, як тепер, бо не знав англійської мови. Я був дуже сором’язливий, сидів завжди сам-один, спілкувався лише із самим собою. Але Джуді розмовляла зі мною, була до мене доброю, хоч я ні фіга не розумів із того, що вона мені казала. Щоранку я приходив до неї, і вона готувала для мене ту саму смачну смаженину. Дощ, дощ і дощ. Прибирання, миття посуду, я допомагав їй також наводити чистоту в барі. Я всюди ходив за нею, як гусеня за гускою. Це чашка, це віник, це стілець, це олівець. Такою була моя школа. По телевізору — «Дюран Дюран» і Бой Джордж, усе англійською мовою. Її улюбленою передачею були «Дочки Маклеода». Ми завжди дивилися цей фільм удвох, і, коли я чогось не розумів, вона пояснювала мені. І ми розмовляли про сестер, і ми плакали, коли Клер загинула в автокатастрофі, і вона казала, що, якби в неї був такий маєток, як у Дроверів, вона забрала б мене туди жити, й ми були там щасливі разом, і всі жінки працювали б на нас, як вони працювали на Маклеодів. Вона була дуже молода й гарна. Кучеряве біляве волосся і блакитні тіні на очах. Чоловік називав її шльондрою й кінською дупою, але мені вона здавалася схожою на Джоді з кінофільму. Протягом усього дня вона розмовляла зі мною й співала мені — пояснювала всі слова, які лунали в музичних автоматах. «Темрява в місті, ніч як жива…» Незабаром я набув неабиякого вміння. Говори англійською мовою, Борисе! Я пам’ятав кілька англійських слів, яких навчився в польській школі, хелло, екск’юз мі, сенк ю вері мач, але через два місяці спілкування з нею я базікав, базікав, базікав! Відтоді я не переставав базікати! Вона завжди була до мене дуже доброю й милою. Хоча щодня виходила на кухню й там гірко плакала, бо ненавиділа Кармейволлаґ.

Було вже пізно, але досі спекотно й світло.

— Я помираю з голоду, — сказав Борис, підвівшись на ноги й потягуючись так, що частина живота стала видима між його штаньми та подертою сорочкою — мертвотно-біла заглибина, як у святого, що виснажив себе постом.

— А є щось поїсти?

— Хліб і цукор.

— Жартуєш?

Борис позіхнув, витер почервонілі очі.

— Ти ніколи не їв хліб, посипаний цукром?

— А чогось іншого немає?

Він стомлено знизав плечима.

— Я маю купон на піцу. Та яка з того користь? Вони не привозять її в таку далеч.

— Я думав, ви мали кухарів там, де вам доводилося жити.

— Так, ми їх мали. В Індонезії. У Саудівській Аравії теж.

Він курив сигарету — я відмовився від тієї, яку він запропонував мені. Він здавався трохи п’яним, кружляв по кімнаті, наче танцював під музику, але музики не було.

— У нас був чудовий хлопець на ім’я Абдул Фатааг. Це означає «Слуга того, хто відчиняє ворота стражденним».

— Гаразд, тоді ходімо до мене.

Він упав на ліжко, опустивши руки між колін.