Розділ IV

З його тону я запідозрив: він розуміє, що я йому збрехав про ключ (надійно схований у кімнаті Енді). Я розумів також, що він не має особливої охоти звертатися до консьєржів, адже більшість хлопців, які працювали в нашому будинку, не вельми приязно ставилися до мого батька, бо здебільшого бачили його п’яним як чіп. Але я зустрів його погляд так безвиразно, як тільки міг, і зрештою він стенув плечима й відвернувся.

— Hola, Jose![47]

— Bomba! — вигукнув Хосе, радісно відступивши назад, коли побачив мене на хіднику. Він був наймолодшим і найбадьорішим з усіх консьєржів, завжди прагнув вислизнути геть, перш ніж закінчиться його зміна, щоб пограти у футбол у парку. — Тео! Que lo que, manito?[48]

Його проста усмішка відразу відкинула мене в минуле. Усе було таким, як і раніше: зелений навіс, жовтава тінь, брунатна калюжка, що збирала в себе воду на хіднику. Стоячи перед дверима в стилі арт-деко — вони такі сліпучо-нікелеві, помережані абстрактними сонячними спалахами, їх, ці двері, у кінофільмі тридцятих років могли штовхати енергійні хлопці у фетрових капелюхах, — я пригадував усі ті випадки, коли заходив у дім і зустрічав матір, яка перебирала пошту, чекаючи на ліфт. Вона щойно прийшла зі служби, на високих підборах і з сумочкою в руках, звідкіля визирає букет, який я послав їй на її день народження. «Ні, ти уявляєш? Мій таємний залицяльник знову дав про себе знати».

Хосе, дивлячись повз мене, побачив мого батька й Ксандру, які трохи відстали.

— Хелло, містере Декере, — сказав він більш офіційним тоном, подавши йому руку через моє плече, чемно, але без особливої приязні. — Приємно вас бачити.

Мій батько увімкнув свою Представницьку Усмішку й почав був відповідати, але я надто нервував і перебив його.

— Хосе, — йдучи сюди, я сушив собі голову, пригадуючи відповідні іспанські слова й подумки будуючи речення, — mi papá quiere entrar en el apartamento, le necesitamos abrir la puerta[49]. — Потім я швидко поставив запитання, яке склав заздалегідь: — Usted puede subir con nosotros?[50]

Погляд Хосе швидко ковзнув на мого батька й Ксандру. Він був великим вродливим хлопцем із Домініканської Республіки, щось у ньому нагадувало молодого Мухаммеда Алі — приємний чоловік, завжди схильний пожартувати, але ти відчуваєш, що з ним краще не зв’язуватися. Якось у хвилину відвертості він підняв свій формений піджак і показав шрам від ножа на животі, який, він сказав, дістався йому під час вуличної бійки в Маямі.

— Я з радістю це зроблю, — невимушено сказав він англійською. Він дивився на них, але я знав, що він звертається до мене. — Я відведу вас нагору. Усе гаразд?

— Так, у нас усе о’кей, — коротко відповів мій батько.

Це він свого часу наполіг, щоб я вивчав іспанську мову як іноземну замість німецької («тож принаймні одна людина в нашій родині зможе спілкуватися з цими паскудними консьєржами»).

Ксандра, яка почала здаватися мені повною ідіоткою, нервово засміялась і сказала своїм заїкуватим швидким голосом:

— Так, у нас усе о’кей, але політ нас добряче виснажив. З Веґаса сюди далека дорога, й ми ще трохи… — І тут вона закотила очі й похитала пальцями, щоб показати, як у неї паморочиться в голові.

— Справді? — запитав Хосе. — Ви тільки сьогодні прилетіли в «Ла Ґвардію»?

Як і всі консьєржі, він був генієм у мистецтві побазікати, а надто якщо розмовляли про погоду або вуличний рух, про те, як найкраще доїхати до аеропорту в години пік.

— Я чув, що сьогодні в аеропорту великі затримки, якісь проблеми з вантажниками, профспілки страйкували чи щось таке?

Поки підіймалися в ліфті, Ксандра безперервно й збуджено теревенила: про те, який брудний Нью-Йорк порівняно з Лас-Веґасом («атож, треба визнати, на Заході всюди панує чистота, вона мене розбестила»), про те, яким поганим сандвічем з індичкою нагодували її в літаку, і про стюарда, який «забув» (Ксандра пальцями зробила лапки) принести їй п’ять доларів решти, коли вона заплатила за замовлене вино.

— О, мем! — сказав Хосе, заходячи в коридор і хитаючи головою в насмішкувато-серйозний спосіб, який був йому притаманний. — Годують у літаках жахливо. Останніми днями вам пощастить, якщо вони взагалі дадуть вам щось їсти. Проте в Нью-Йорку зовсім інша ситуація. Тут можна знайти справді хорошу їжу. Ви можете замовити собі добрі в’єтнамські страви, добрі кубинські, добрі індійські…

— Мені не до вподоби все гостре.