Розділ XI

— Ходімо, — сказав він, — у тебе жахливий вигляд. Ходімо чогось поїмо й поговоримо. Юрій нас чекає біля входу з машиною.

Я, власне, не сподівався побачити місто, яке вже наготувалося святкувати Різдво: ялинові гілки, мішура, прикрашені зірочками вітрини й холодний вітер від каналів, вогні, святкові кіоски, люди на велосипедах, іграшки, кольори та цукерки, святкова штовханина й блиск. Маленькі собачки, маленькі діти, пліткарі, роззяви та носії, клоуни у високих капелюхах і шинелях та маленький танцюрист у різдвяному костюмі в стилі Аверкампа[192]. Я ще не зовсім прокинувся, й усе здавалося мені не більш реальним, аніж скороминущий сон про Піппу, який я бачив у літаку, де зустрів її в парку серед багатьох високих водограїв, над якими в небі низько й велично висіла планета з кільцями, схожа на Сатурн.

— Ньївмаркт, — сказав Юрій, коли ми вийшли на великий майдан, де стояв казковий замок із баштами, а навколо нього відкритий ринок, зрізані ялинки, злегка притрушені снігом, притупували ногами торгівці в теплих рукавицях, ілюстрація з дитячої книжки. — Хо, хо, хо!

— Тут поліціянтів завжди багато, — похмуро сказав Борис, який ударився в двері, коли Юрій зробив крутий поворот.

З кількох причин я не хотів оселятися в убогому помешканні й наготувався висловити протест, якщо мене запхають у тісну кімнату, де доведеться спати на підлозі. На щастя, Міріам забронювала мені номер у готелі, що стояв на березі каналу в одному зі старих кварталів міста. Я поставив сумки, замкнув гроші в сейфі й вийшов на вулицю, щоб зустрітися з Борисом. Юрій поїхав запаркувати автомобіль.

Борис кинув сигарету на бруківку й розтоптав її черевиком.

— Я давно тут не був, — сказав він. З рота в нього йшла пара, і він кинув схвальний погляд на тепло вдягнених пішоходів, які йшли вулицею. — Моя квартира в Антверпені — я там мешкаю з бізнесових причин. Також дуже гарне місто — ті самі морські хмари, те саме світло. Ми з тобою якось туди з’їздимо. Але я завжди забуваю, як мені й в Амстердамі подобається. Ти помираєш із голоду, мабуть? — запитав він, по-дружньому вщипнувши мене за руку. — Не хочеш трохи прогулятися?

Ми пішли вузькими вулицями та вологими алеями, надто вузькими для проїзду автомобілів, проминаючи затягнуті туманом крамнички кольору вохри, в яких продавали стародруки та запилюжену порцеляну. Перейшли через пішохідний місток над каналом: брунатна вода, самотня брунатна качка. На воді погойдується напівзатоплений пластиковий стаканчик. Вітер був сирим і вологим, поколював памороззю, а простір навколо здавався вогким і застояним.

— Хіба канали не замерзають узимку? — запитав я.

— Так, але, — Борис витер носа, — гадаю, на них впливає глобальне потепління. — У своєму пальті й костюмі після вчорашньої вечірки він здавався водночас абсолютно не на своєму місці й абсолютно вдома. — Яка собача погода! Може, заскочимо, як ти гадаєш?

Брудний бар, чи кав’ярня, чи що воно там на березі каналу був оздоблений темним деревом і розмальований морськими сценами: веслами, рятувальними колами, червоні свічки горіли тут навіть серед білого дня, всередині вогко, безлюдно. Каламутне, димуче світло. Краплі води сконденсувалися на підвіконнях. Ніяких меню. У глибині закладу була чорна дошка з надряпаними крейдою назвами страв, незрозумілими для мене: dagsoep, draadjesvlees, kapucijnerschotel, zuurkoolstamppot[193].

— Тут дозволь замовити їжу мені, — сказав Борис і справді все замовив, причому, на мій подив, нідерландською мовою.

Принесли типово Борисові страви — пиво, хліб, сосиски та картоплю зі свининою і кислою капустою. Борис, щасливо запихаючись, розповів мені про його першу й останню спробу покататися містом на велосипеді (катастрофа, падіння), а також про те, як він любить поїдати в Амстердамі молоді оселедці, на щастя, був не сезон, бо, згідно з його розповіддю, їсти їх треба, тримаючи за хвоста й поступово засовуючи рибину собі в рот від голови; але я був надто спантеличений новим оточенням, щоб слухати його надто уважно, й колупався виделкою в картопляному пюре, відчуваючи, як химерна незвичайність міста давить на мене — запахи тютюну, солоду й мускатного горіха, стіни кав’ярні, сумно-коричневі, як палітурка оправленої в шкіру старовинної книжки, а далі — вузькі провулки й плюскіт солоної води, низьке небо й старі будівлі, що підпирають одна одну з понурим, поетичним виглядом, ніби готові щомиті обвалитись; і брукована самотність цього міста навіювала відчуття — мені, принаймні, — місця, куди приїздиш для того, щоб води зімкнулися над твоєю головою.

Незабаром до нас долучився і Юрій, засапаний, із червоними щоками.

— Паркування автомобіля тут неабияка проблема, — сказав він. — Пробачте, що затримався. — Він простяг руку до мене. — Радий вас бачити! — сказав він, обнявши мене з несподіваною щирою теплотою, ніби ми були старими друзями, які давно не бачились. — Усе гаразд?

Борис, який допивав уже другий кухоль, заговорив про Горста.

— Я не розумію, чому він не переїде жити до Амстердама, — сказав він, зі смаком відкусивши шмат ковбаси. — Постійно нарікає мені на Нью-Йорк. Жах, жах, жах! Тоді як тут, — він махнув рукою в бік затуманеного вікна, — усе те, що він любить. Навіть мова схожа на його рідну. Чи він справді хоче жити щасливо, Горст? Мати бодай невеличку частку радості? Тоді йому треба лише заплатити двадцять тисяч баксів за ту його лікарню швидкої інтоксикації, а потім приїхати сюди, курити «серпанок Будди»[194] й днями стовбичити в музеях.

— Горст? — запитав я, дивлячись то на одного, то на другого.

— Що?

— Він знає, що ти тут?