Розділ XI

Борис ковтнув свого пива.

— Горст? Ні, він не знає. Буде набагато краще, якщо Горст довідається про все після того, як ми завершимо справу. Тому що, — він злизав із пальця гірчицю, — моя підозра була небезпідставною. Нашу картину вкрав падлючий Саша. Брат Ульріки, — сердито докинув він. — А через Ульріку Горст перебуває в такому становищі, що користі з нього мало. Тому буде набагато краще, якщо я сам цим займуся, розумієш? У такий спосіб я зроблю Горсту послугу — таку, про яку він не забуде.

— Що ти маєш на увазі під «сам цим займуся»?

Борис зітхнув.

— Це, — він розглянувся навкруги, чи ніхто не підслуховує, хоч у барі зовсім не було людей, — дуже складно, і я міг би говорити про це днів три, але можу й трьома фразами розповісти, що сталося.

— А Ульріка знає, що він її поцупив?

Він закотив очі.

— Не маю уявлення.

Цієї фрази я навчив Бориса багато років тому, коли ми бешкетували в моєму домі після школи. Не маю уявлення. Припини. Задимлена пустеля, сутінки, опущені штори. Поворуши мізками. Погляньмо правді у вічі. І не мрій. Ті самі тіні на його обличчі. Золоте світло проникає крізь скляні двері біля басейну.

— Думаю, Саша був би ідіотом, якби сказав Ульріці, — мовив Юрій зі стривоженим виразом обличчя.

— Мені невідомо, що Ульріка знає, а чого не знає. Це не має значення. Вона завжди віддасть перевагу своєму братові перед Горстом, як вона доводила багато разів. Можна було б подумати, — він величним жестом подав знак офіціантці, щоб вона принесла кухоль пива Юрію, — можна було б подумати, що Саша має розум затаїтися на якийсь час, та де там! Він не може віддати картину під заклад у Гамбурзі або Франкфурті, бо Горст довідався б про це через секунду. Тому він привіз її сюди.

— Послухай-но, якщо ти знаєш, у чиїх руках картина, треба зателефонувати в поліцію.

Мовчанка й здивовані погляди після моїх слів були такими, ніби я виставив каністру з бензином і запропонував організувати колективне самоспалення.

— Я маю на увазі… — сказав я, захищаючись, після того як офіціантка принесла Юрію пиво, поставила його на стіл і пішла, а ні Юрій, ні Борис не промовили й слова. — Це ж найбезпечніший варіант? І найлегший? Копи знайдуть картину, і ви не матимете до неї жодного стосунку?

Продзвенів велосипедний дзвінок, жінка проїхала по хіднику, зашаруділи колеса, за спиною промайорів чорний відьомський плащ.

— Бо, — продовжив я, переводячи погляд з одного на другого, — коли ви згадаєте, через які випробування пройшла ця картина, через які вона мала пройти, — я не знаю, Борисе, чи ти розумієш, яких зусиль треба докласти лише для того, щоб перевезти її з одного міста в інше. Лише для того, щоб належно запакувати її? Навіщо ризикувати?

— І я так думаю.

— Анонімний дзвінок. Людям, які займаються крадіжками творів мистецтва. Це не звичайні копи — вони не мають жодного стосунку до звичайних копів, їм потрібна лише картина. Вони знають, що з нею робити.

Борис відкинувся на своєму стільці. Він роззирнувся навкруги. Потім подивився на мене.

— Ні, — сказав він. — Це хибна думка. — Тон у нього був такий, ніби він розмовляв із п’ятирічною дитиною. — І хочеш знати чому?