Розділ XI

— Забудь про це. Дрібниці.

— Дрібниці? Дрібниці? Неправда, Борю, цієї ночі я живий тільки завдяки тобі й завдяки тобі житиму кожної ночі аж до останньої.

Історія, яку він розповідав, була цікава, якби ще я її слухав — хтось звинуватив Вишню в якомусь неназваному, але, мабуть, дуже серйозному злочині, якого він не вчиняв, узагалі не мав до нього жодного стосунку, цілком невинний, якийсь мужик накапав на нього, щоб скоротити собі термін, і якби Вишня у свою чергу не накапав на своїх вищих («що було б украй нерозумно, якщо я хотів і далі землю топтати»), йому світило десять років відсидки, але Борис, Борис його врятував, бо він вистежив мерзотника, той перебував в Антверпені, під заставою, і розповідь про те, як йому це вдалося, була надзвичайно плутаною й цікавою, і у Вишні перехопило горло, він рознервувався й став шморгати носом, а історія ще далеко не закінчилась, і, схоже, далі там були підпал, кровопролиття, і — в якийсь спосіб — бензопилка, але на ту мить я вже не чув жодного слова, бо нарешті розв’язав шворку, і світло вуличних ліхтарів та віддзеркалення дощу осяяли мою картину, мого щигля, який — я в цьому не мав найменшого сумніву, навіть не подивившись на зворотний бік картини, — був справжнім, непідробним.

— Бачиш? — сказав Борис, урвавши Вітю в найцікавішому місці його історії. — Придивися пильніше, тепер ти бачиш, що це твоя золотая птіца? Я ж тобі казав, що ми подбали про неї, хіба ні?

Я недовірливо водив пучками пальців по краях дошки, як Фома Невіруючий по долонях Христа. Як знає кожен торгівець меблями і як підтверджує практика того ж таки Фоми Невіруючого, набагато важче обманути чуття дотику, аніж зір, і навіть через багато років мої руки дуже добре пам’ятали картину, і пальці відразу ковзнули вниз, де мали бути сліди від цвяхів, крихітні дірочки, бо колись (як то кажуть, у прадавнину) ця картина була прицвяхована над таверною або прикрашала якийсь комод, хто знає.

— Він ще там живий? — запитав Віктор Вишня.

— Думаю, так. — Борис штурнув мене ліктем під ребра. — Скажи що-небудь.

Але я не міг. Картина була справжньою, я це знав навіть у темряві. Жовті опуклі смуги на крилі й пера, тонко наведені кінчиком держальця пензля. Щербинка на верхньому лівому краї, якої там не було, крихітне ушкодження менш як у два міліметри, але в усьому іншому картина бездоганна й неушкоджена. Я став іншим, а картина — ні. І в міру того, як світло ковзало по ній, мене опанувало дивне відчуття власного життя, яке здалося мені безладним і раптовим викидом енергії, біологічними радіоперешкодами, випадковим, як вуличні ліхтарі, що пробігали повз наші вікна.

— Яка ж вона гарна! — з любов’ю в голосі промовив Юрій, нахилившись через моє праве плече, щоб подивитися на картину. — Така чиста! Як ромашка! Ти ж розумієш, що я хочу сказати? — запитав він, штовхнувши мене ліктем, коли я нічого не відповів. — Квітка, одна посеред поля. Знаєш… — Він показав захопленим жестом: це дивовижно! — Ти розумієш, що я хочу сказати? — Він знову штурхнув мене в бік, але я ще був надто приголомшений, аби йому відповісти.

Борис тим часом щось бурмотів, звертаючись до Віктора наполовину англійською, наполовину російською, про птіцу та про щось іще, чого я не міг зрозуміти, про матір і дитину, про велику любов.

— Ти все ще хочеш зателефонувати копам від мистецтва? — запитав він, обхопивши мене рукою за плече й наблизивши голову до моєї голови, як тоді, коли ми були малими хлопцями.

— Ми ще можемо зателефонувати їм, — сказав Юрій, засміявшись і вщипнувши мене за другу руку.

— А й справді, Поттере! Зателефонуймо їм? Мабуть, він уже не хоче? Така чудова думка більше не приходить йому в голову, — сказав Борис через мене Юрію, піднявши брови.

Коли ми заїхали в гараж і вилізли з машини, усі ще сміялися і розповідали про свої пригоди багатьма мовами, усі, крім мене, — я був блідий і наче заціпенів, мене опанував шок, недавні спогади миготіли переді мною в темряві, і я був такий ошелешений, що не міг промовити жодного слова.

— Подивіться на нього, — сказав Борис, коротко урвавши себе на середині фрази і стукнувши мене по руці. — Він має такий вигляд, ніби йому щойно відсмоктали найкраще в житті.

Вони всі реготали, дивлячись на мене, навіть Ширлі Темпл, весь світ перетворився на сміх, що розламувався й дзвенів металом, відбиваючись від кахляних стін, мареннєвий і фантасмагоричний, я переживав відчуття, що світ зростає і роздимається, наче казкова куля, відлітає до зірок, і я теж зареготав, хоч досі почувався геть приголомшеним і весь тремтів.

Борис закурив сигарету. Його обличчя здавалося зеленим у підземному світлі.

— Загорни цю річ, — люб’язно промовив він, кивнувши на картину, — а потім ми її покладемо у готелі в сейф і організуємо тобі справжнє відсмоктування.

Юрій спохмурнів.

— Я думав, що спочатку ми підемо поїсти.