Розділ XI

Із силою, але без гніву Борис врізав мені потужного ляпаса. Цей удар не мав у собі нічого особистого, він просто хотів привести мене до тями. Надати, так би мовити, першу допомогу.

— Ходімо, — сказав він. — Не забудь свої окуляри, — додав він, показавши на них кивком голови.

Мої окуляри — забризкані кров’ю, але не розбиті — лежали біля моїх ніг. Я не пам’ятав, коли вони з мене спали.

Борис сам їх підняв, витер скельця рукавом і віддав мені.

— Ходімо, — сказав він, схопивши мене за руку й піднявши на ноги. Його голос звучав рівно й заспокійливо, хоч він був забризканий кров’ю, і я відчував, як тремтять йому руки. — Усе скінчилося. Ти нас урятував. — Від пострілів у мене дзвеніло у вухах, наче цілий рій цикад там стрекотів. — Ти молодець. А зараз нумо сюди. Поквапмося.

Він провів мене повз скляний офіс, зачинений і темний. Моє пальто з верблюжої шерсті було заляпане кров’ю, і Борис зняв його з мене, як гардеробник, вивернув і повісив на бетонний стовп.

— Цього тобі доведеться позбутися, — сказав він, бридливо здригнувшись. — Сорочки також. Не тепер — потім. А зараз ходімо сюди.

Він відчинив двері й пропхався в них за мною, увімкнувши світло.

Затхлий туалет, що смердів сечею й таблетками для пісуарів. Умивальника там не було, лише кран і злив у підлозі.

— Швидше, швидше, — сказав Борис, відкривши кран на повну потужність. — Тут не до краси. Лише — уф!

Він скривив гримасу, підсунувши голову під струмінь води, бризкаючи на обличчя, шуруючи його долонею…

— Твоя рука, — автоматично сказав я.

Він тримав її якось не так, як треба.

— Так, так, — бризки холодної води розліталися всюди, заповнили все повітря, — він мене поранив, не тяжко, лише подряпина. О Боже, — сказав він, спльовучи й розбризкуючи воду, — я мусив тебе послухати. Адже ти намагався мене остерегти. Борисе, сказав ти, хтось тут є. На кухні! Але хіба я тебе послухав? Ні. Цей малий гівнюк — китайчик — коханець Саші. Ву, Ґу чи як там його, я не в змозі запам’ятати, як його звуть. А, бля, — він знову підсунув голову під струмінь і забулькотів водою, — ти врятував нас, Поттере, я вже думав, нам кінець…

Випроставшись і відступивши від крана, він потер руками обличчя, розчервоніле й мокре.

— О’кей, — сказав він, витираючи від води очі, потім підтягнув мене до крана, що гуркотів і плювався, — а зараз ти. Підсовуй туди голову — так, так, вода холодна! — Він тримав мою голову й не дав мені ухилитися. — Пробач! Я знаю! Руки, обличчя…

Холодна, як крига, вода забила мені ніс, я ще ніколи не відчував такого холоду, зате це трохи привело мене до тями.

— Швидше, швидше, — сказав Борис, відтягуючи мене від крана. — Костюм темний, на ньому нічого не видно. Щодо сорочки ми нічого не зможемо вдіяти, дай-но я підійму тобі комір. Твій шарф у машині, так? Обмотаєш його навколо шиї. Ні, ні, не треба… — Я тремтів і хотів надягти пальто, зуби в мене цокотіли від холоду, уся верхня частина тіла була мокра. — Гаразд, накинь його на плечі, але навиворіт, бо геть замерзнеш.

— Твоя рука.

Хоч його пальто було темне, а світло слабке, я побачив обпалену пляму на його біцепсі, чорне волосся там злиплася від крові.