Розділ XI

— Ага, привіт, — приязно підтвердив Мартін, тоді як другий мужик, білявий головоріз у бушлаті, з грубими рисами обличчя, як у персонажів нордичного фольклору, підійшов до Бориса, обхопив його за стан, забрав пістолет і передав Мартінові. У своїй розгубленості я подивився на хлопця в білому, але того наче вдарили молотком по голові, і те, що відбувалося перед його очима, втішало його не більше, ніж мене.

— Я знаю, тобі хріново, — сказав Мартін, — але ж ти візьми до уваги. — Його лагідний голос був разючим контрастом до його очей, бридких, як в отруйної гадюки. — Мені теж хріново. Ми з Фріцом були в «Піма» й не мали наміру нікуди тарабанитись. Ти бачиш, яка погода? Де наше сніжне Різдво?

— Що ти тут робиш? — запитав Борис, який, попри його нерухомість, був такий переляканий, яким я ніколи його не бачив.

— А що ти думаєш? — Мартін комічно стенув плечима. — Я здивований, як і ти, якщо це має якесь значення. Ніколи б не подумав, що Саша наважиться звернутися до Горста. Але ж у такій паскудній ситуації до кого він міг би звернутися ще? Ану віддай, — сказав він, приязно змахнувши пістолетом, і я з жахом побачив, що він навів його на Бориса й показав дулом на загорнутий у повсть пакунок у його руках. — Давай-но її сюди.

— Ні, — різко відповів Борис, відкинувши волосся з очей.

Мартін закліпав очима з виразом малого хлопця, чию забаганку несподівано для нього відмовляються задовольнити.

— Що ти сказав?

— Ні.

— Чого, чого? — засміявся Мартін. — Ні? Ти зі мною жартуєш?

— Борисе! Віддай йому картину! — затинаючись, промовив я, завмерши від жаху, тоді як той, кого назвали Фріцом, приставив дуло пістолета Борисові до скроні, а тоді схопив його за волосся й смикнув так рвучко, що Борис застогнав.

— Я тебе розумію, — приязно промовив Мартін, по-спільницькому подивившись на мене, ніби хотів сказати: «Ох, ці росіяни, ну й пришелепкуваті ж». — Ну, гаразд. Кінчай із цим. Віддай картину.

Борис знову застогнав, бо Фріц іще раз смикнув його за волосся, і через автомобіль він кинув на мене недвозначний погляд, який я зрозумів так ясно, ніби він звернувся до мене словами, — то був короткий і дуже специфічний знак очима, яким ми користувалися ще в ті дні, коли щось крали в крамницях: тікай, Поттере, бери ноги на плечі й тікай.

— Борисе, — сказав я після недовірливої паузи, — будь ласка, віддай їм картину, — але Борис лише застогнав знову, в розпачі, коли Фріц притис дуло пістолета йому під підборіддя, а Мартін ступив уперед, щоб забрати в нього картину.

— Чудово. Дякую, — сказав він голосом, у якому пролунав певний подив, запхавши пістолет собі під пахву й намагаючись розв’язати шворку, яку Борис зав’язав хитромудрим маленьким вузлом. — Оце накрутив! — Пальці в нього ледве-ледве ворушились, і, коли він потягся до картини, я зрозумів чому: він був під глибоким кайфом. — Але пробачте мені. — Мартін озирнувся, ніби хотів, щоб відсутні друзі теж побачили, як він добре впорався зі своєю справою, ще раз стенув плечима і, розплутуючи шворку на картині, сказав:

— Відведи їх он туди, Фріце.

І кивнув головою, показуючи на схожий на в’язницю куток гаража, де було зовсім поночі, й коли Фріц трохи відвернувся від Бориса, щоб показати мені пістолетом — мовляв, іди й ти, — я зрозумів, похоловши від жаху: Борис знав, чим усе закінчиться, від тієї миті, коли їх побачив, тому він і порадив мені тікати, принаймні спробувати втекти.

Але в ту мить, коли Фріц махав мені пістолетом, ми всі втратили з виду Бориса, чия сигарета раптом спалахнула снопом іскор. Фріц зойкнув і ляснув себе по щоці, потім, спотикаючись, відступив назад і вхопився за комір, коли сигарета впала йому на шию. У ту саму мить Мартін — морочачись із картиною якраз навпроти мене — підняв голову, і я ще тупо дивився на нього через дах автомобіля, коли почув справа від себе, як щось тричі ляснуло, що змусило нас обох обернутися туди. Коли ляснуло вчетверте (я заплющив очі й відхилився), струмінь теплої крові бризнув на автомобіль і вдарив мене в обличчя, а коли я знову розплющив очі, хлопчик-азіат відступав назад, проводячи рукою по животу, де червоніла кров, наче на фартусі різника, а я дивився на те місце, де була голова Бориса, й бачив освітлений напис «Beetaalautomaat op»[202]; кров струменіла з-під автомобіля, а Борис лежав долі на ліктях і ворушив ногами, намагаючись підвестися, я не міг зрозуміти, поранений він чи ні. І я, здається, бездумно перебіг до нього, бо в наступну мить, яку я усвідомив, я був на протилежному боці автомобіля й намагався допомогти йому піднятися, кров була всюди, Фріц перетворився на безформну купу, що привалилася до машини, з діркою в голові завбільшки з бейсбольний м’яч, і я встиг помітити, що пістолет Фріца лежить на підлозі, і тут почув, як Борис голосно скрикнув, і побачив Мартіна, який примружившись, із кров’ю на рукаві, нишпорив у себе під пахвою, шукаючи свій пістолет.

Усе сталося так, ніби перемоткою кінострічки мене викинуло вперед на кілька хвилин, бо я зовсім не пам’ятаю, як підняв із підлоги пістолет, пам’ятаю лише, як від пострілу моя рука підлетіла вгору, звук пострілу я почув лише тоді, коли мене пересмикнуло й гільза вдарила мене в обличчя, тоді я вистрелив знову, напівзаплющивши очі, моя рука підстрибувала з кожним пострілом, спусковий гачок виявляв великий опір, і я щоразу ніби підіймав важку засувку дверей, вікна автомобіля розлетілися на друзки, Мартін підняв руку, навколо розліталися скалки скла й шматки бетону, я поцілив Мартіну в плече, його м’який одяг став мокрим і темним, на ньому розповзалася темна пляма, запах пороху й оглушливе відлуння, що проникло глибоко в мій череп, схоже не так на звук, що вдарив у мої барабанні перетинки, як на стіну, яка обвалилась у моїй свідомості й відкинула мене в якусь тверду внутрішню чорноту з мого дитинства, і гадючі очі Мартіна зустрілися з моїм поглядом, і він нахилився над дахом автомобіля з націленим у мене пістолетом, і тоді я вистрелив у нього знову і влучив йому в голову над оком, звідти бризнув струмінь крові, від якого я ухилився, і тоді десь позаду себе я почув тупотіння ніг по бетону — хлопець-азіат у білому одязі біг угору схилом у напрямку вулиці, тримаючи картину під пахвою, відлуння звучало в обкладеному кахлями просторі, і я мало не пристрелив його також, але все знову перемоталось, і я відхилився від автомобіля, перегнувся надвоє, упершись руками в коліна, а пістолет опинився на підлозі, я не пам’ятав, як випустив його з руки, хоча звук почув, він усе торохтів і торохтів по підлозі, а я досі чув відлуння пострілів і відчував, як здригається пістолет у мене в руці, блюючи й перегнувшись навпіл, відчуваючи, як тече й зсідається в мене на язиці кров Фріца.

З темряви до мене долинуло тупотіння ніг, і я знову не міг бачити, хто там біжить, або бодай ворухнутися, мене оточувала чорнота, і я падав, хоч знав, що не можу впасти, бо сидів на викладеній із кахлів низенькій стінці, затиснувши голову між колінами, дивлячись униз на червоне мокротиння чи блювоту на блискучій, пофарбованій епоксидкою бетонній підлозі між моїми черевиками, й тут з’явився Борис, засапаний і закривавлений, він біг до мене, і його голос долинав до мене через мільйон миль, Поттере, з тобою все гаразд? Він утік, я не зміг його наздогнати.

Я притулив долоню до обличчя й подивився на червоні мазки на ній. Борис щось мені говорив досить енергійно й наполегливо, та хоч він трусив мене за плече, я бачив лише, як ворушаться його губи, й чув якусь беззмістовну мішанину слів, що долинала до мене, наче крізь звуконепроникне скло. Дим після пострілів із пістолета нагадував мені підбадьорливий нашатирний запах мангеттенських гроз і мокрої бруківки міських вулиць. Двері світло-блакитного «міні-купера» були в червону крапочку, наче яйце вільшанки. Ближче до мене підповзала темна пляма з-під Борисового автомобіля, блискуча атласна калюжа у три фути завширшки, що сунула вперед, наче амеба, і я думав, як скоро вона досягне моїх черевиків і що мені робити, коли вона їх досягне.