Розділ X

— І, — він злегка стенув плечима, — мені хотілося її мати. Атож. А кому не хотілося б?

— Чому хотілося? Заради грошей?

Борис скривив фізіономію.

— Звичайно, ні. Щось подібне продати неможливо. Хоча — мушу визнати — якось я опинився у великій халепі, чотири або п’ять років тому. Я майже її продав за дуже низькою ціною, тобто майже віддав її задарма, аби тільки позбутися. Радий, що я цього не зробив. У мене було сутужно з грошима. Але, — він сильно чхнув і витер собі ніс, — намагатися продати таку річ — це те саме, що самохіть дозволити себе спіймати. Ти ж і сам це знаєш. Користуватися нею як інструментом переговорів — зовсім інше. Вони її беруть в заставу — і відвантажують тобі товар. Ти продаєш товар, повертаєшся з капіталом, віддаєш їм їхню частку, картина знову твоя, гру закінчено. Зрозумів?

Я не сказав нічого й став знову переглядати каталог «Крістіз», який досі лежав розгорнутим на столі.

— Ти знаєш, що кажуть, — його голос звучав сумно й водночас підлесливо, — нагода створює злодія. Хто знає це краще, ніж ти? Я відчинив твою шафку, шукаючи гроші собі на обід, і подумав: «А це що таке?» Мені було неважко забрати твою картину й заховати її. А тоді я заніс свій старий зошит у клас до Котку, він був того самого розміру, тієї самої товщини, та сама стрічка, все однакове. Котку допомогла мені. Я не сказав їй, навіщо мені потрібен такий згорток. Котку не можна було розповідати про такі речі.

— До мене досі не доходить, що ти її вкрав.

— Зрозумій. Я не шукаю для себе виправдань. Я справді її взяв. Але, — він переможно всміхнувся, — хіба я вчинив нечесно? Хіба я тобі набрехав?

— Так, — сказав я після приголомшеної мовчанки. — Так, ти мені набрехав.

— Ти ніколи мене прямо не запитував. Якби запитав, я сказав би.

— Борисе, це лайно собаче. Ти мені набрехав.

— Але тепер я тобі не брешу, — сказав Борис, смиренно озираючись. — Я сподівався, що ти давно вже все зрозумів. Стільки років минуло! Я думав, ти знаєш, що то був я!

Я відійшов далі, до сходів, Попчик поплентався за мною. Гобі вимкнув пилосос, настала дзвінка тиша, і я не хотів, щоб він чув нашу розмову.

— Я ще точно не знаю, — Борис гучно висякався, зазирнув у свою серветку, спохмурнів, — але майже переконаний, що вона десь у Європі. — Він зібгав серветку й запхав її до кишені. — Є невеличкий шанс, що в Генуї. Але я думаю, швидше за все або в Бельгії, або в Німеччині. Можливо, в Голландії. Там із нею торгувати зручніше, бо вона справлятиме більше враження на людей.

— Це не надто звужує поле пошуків.

— Послухай-но! Радій, що вона не в Південній Америці! Бо в такому випадку, я гарантую, ти не мав би ані найменшого шансу знову її побачити.

— Ти ж казав, що картина зникла.

— Я нічого не казав, крім того, що мені, можливо, пощастить довідатися, де вона є. Можливо. Це зовсім не значить, що я знаю, як отримати її назад. Я досі не мав ніяких справ із тими людьми.

— Якими людьми?

Борис нічого не відповів, він ковзнув напруженим поглядом по підлозі: залізні статуетки бульдогів, розкидані книжки, багато маленьких килимків.