Розділ X

— Ви не маєте такого каталогу, я сподіваюся?

— Ні, — відповіла вона, гортаючи його в захваті, — і я така тобі вдячна! Ти мені не повіриш, але я бачила цю виставку в Бостоні, коли навчалася в коледжі.

— Чудова, певно, була виставка, — сказав я, сідаючи в крісло.

Я почувався значно краще, як не міг навіть уявити собі годину тому. Хворий через втрату картини, замучений головним болем, з розпачем думаючи про вечерю в Лонгстрітів, про те, як, у біса, я зможу витримати цілий вечір із гарячими крабами й Форрестом, який викладатиме свої погляди на економіку, хоч мені хотілося лише виштовхати з голови свої мізки, — я спробував зателефонувати Кітсі й попрохати її послатися на те, що ми обоє захворіли, тоді ми змогли б уникнути запросин і провести вечір у її помешканні в ліжку. Але — як це часто, на жаль, траплялося, коли Кітсі мала вихідний, — мої дзвінки залишалися без відповіді, мої повідомлення та мейли залишалися без відповіді, мої послання перекидалися на голосову пошту. «Мені треба купити новий телефон, — роздратовано сказала вона, коли я поскаржився на недоступність зв’язку, що траплялося надто часто, — щось із ним не гаразд». Та хоч я не раз умовляв її, коли ми йшли вулицею, зазирнути до крамниці «Еппл» і купити новий телефон, вона завжди знаходила причину відмовитися: надто довга черга, вона надто поспішає, бо їй треба десь бути, немає настрою, хочеться їсти, пити, в туалет, чи не можна це зробити іншим разом?

Сидячи на краєчку ліжка з заплющеними очима, роздратований тим, що не можу додзвонитися до неї (а я ніколи не міг до неї додзвонитися, коли справді цього потребував), я подумав, чи не зателефонувати мені Форрестові й сказати йому, що я хворий. Та хоч я й почувався препогано, я хотів побачитися з нею, навіть якщо бачитиму її лише через стіл за вечерею, серед людей, які мені не подобаються. Тож я примусив себе вилізти з ліжка й попрямувати до передмістя, а щоб пережити найжахливішу частину вечора, ковтнув кілька пігулок, які в минулому були для мене слабкою дозою опіатів. Та хоч мені й не пощастило позбутися головного болю, вони повернули мені напрочуд добрий настрій. Я не почувався так добре вже кілька місяців.

— Вас із Кітсі запрошено на вечерю сьогодні? — запитала місіс Барбур, яка досі щасливо гортала каталог, що його я приніс. — До Форреста Лонгстріта?

— Атож.

— Він навчався в одному класі з тобою та Енді, так?

— Так, він із нами навчався.

— Він був одним із тих хлопців, що поводилися так жахливо?

— Ну, знаєте. — Ейфорія зробила мене великодушним. — Не зовсім так. — Форрест був надто тупий («Сер, а дерева — це також рослини?») і мав надто уповільнені реакції, щоб переслідувати мене й Енді систематично і винахідливо. — Але ви маєте рацію, він належав до тієї групи, до якої, як вам відомо, входили Темпл, і Тарп, і Кавано, і Шеффернан.

— Атож. Темпл. Звичайно, я пам’ятаю його. І Кейбла також.

— Справді? — запитав я, трохи здивований.

— От він справді пішов поганою стежкою, — сказала вона, не відриваючи погляду від каталогу. — Жив на позички… не міг утриматися на жодній роботі і, я чула, мав певні проблеми з законом. Підробив кілька чеків, і його мати доклала неабияких зусиль, щоб умовити людей не подавати на нього в суд. А Він Темпл, — сказала вона, піднявши голову, перш ніж я встиг пояснити їй, що Кейбл насправді не мав стосунку до тієї агресивної компанії. — Це ж він ударив Енді головою об стіну в душовій.

— Так, то був він.

Щодо душів, то я більше пам’ятав не те, як Енді вдарився головою об плитку й отримав струс мозку, а те, як Шеффернан і Кавано повалили мене на підлогу й намагалися запхати мені в задній прохід балончик із дезодорантом.

Місіс Барбур — акуратно закутана у свою накидку, на колінах шаль, ніби вона їхала на санчатах на різдвяне свято, — досі гортала каталог:

— А ти знаєш, що сказав той малий Темпл?

— Перепрошую?

— Я про Темпла. — Вона не відривала погляду від каталогу. Її голос лунав весело, наче вона розмовляла з незнайомцем на коктейльній вечірці. — Як він пояснив свій учинок, коли його запитали, чому він так ударив Енді, що той знепритомнів?