Розділ X

— Не пам’ятаєш?

— А чому я повинен його пам’ятати? Чому?

— Я знаю, що ти не пам’ятаєш. Бо я тебе перевіряв. Згадував «Доктора Ноу», жартував. Аби перевірити, що ти скажеш.

— До чого тут «Доктор Ноу»?

— Ми тоді щойно познайомилися. — Його коліно ходило вниз і вгору, наче накручене. — Думаю, ти ще не звик тоді до горілки — не знав, яку порцію треба собі наливати, щоб випити її одним ковтком. Ти увійшов із величезною склянкою, наче збирався наповнити її водою, і я подумав: «Ох і йолоп!» Ти пам’ятаєш?

— Таких вечорів було багато.

— Ти не пам’ятаєш. Я тоді витер твою блювотину, вкинув твій одяг у ванну — а ти навіть не помітив, що я це зробив. Ти плакав і розповідав мені всілякі нісенітниці.

— Які нісенітниці?

— Ну знаєш… — він нетерпляче поморщився… — що це ти винен у материній смерті… що краще б на її місці був ти… якби ти помер, можливо, ти був тепер би з нею в темряві… не звертай уваги на мої слова, я не хочу, щоб тобі було боляче. У тебе була така плутанина в голові, Тео, з тобою було так цікаво, принаймні більшість часу, ти був готовий на все! Але плутанина у твоїй голові була неймовірна. Можливо, тобі варто було лікуватися. Пам’ятаєш, як ти заліз на дах і стрибнув у басейн? Ти ж міг скрутитити собі в’язи, то була дурниця! Ти міг лягти на спину посеред дороги вночі, ліхтарів не було, ніхто не міг побачити тебе, і ти чекав, коли тебе переїде машина. Мені доводилося докласти неабияких зусиль, аби підвести тебе й притягти додому…

— Я міг лежати на тій блядській вулиці дуже довго, перш ніж з’явилася б якась машина. Я міг би там ночувати. Принести туди свій спальний мішок.

— Я не збираюся розводитися про це. Ти був непередбачуваний. Ти міг убити нас обох. Одного вечора ти приніс сірники й намагався підпалити будинок, пам’ятаєш?

— Я хотів лише пожартувати, — натягнуто сказав я.

— А килим? А велика дірка, яку ти пропалив у канапі? Це також був жарт? Я мусив перекласти подушки, щоб Ксандра нічого не побачила.

— Той шмат лайна був таким дешевим, навіть без вогнетривкого покриття.

— Правильно, правильно. Можеш пояснювати це по-своєму. Коротше, та ніч. Ми дивимося «Доктора Ноу», якого я ніколи не бачив, а ти бачив, і мені цей фільм дуже сподобався, а ти вже був геть в гавно, дія відбувається на його острові, там усе дуже круто, й раптом він натискає на кнопку й показує картину, яку вкрав.

— О Боже.

Борис захихотів.

— Бог і справді тобі допоміг! Ти вчинив круто. Ти був такий п’яний, що не міг стояти на ногах, але заявив: «Зараз я тобі щось покажу! Щось дивовижне! Щось таке, чого ти ще ніколи не бачив». І затулив мені телевізор. Ти тільки собі уяви! Я дивлюся, може, найліпшу частину фільму, а ти базікаєш і не стуляєш рота. Вимітайся геть! Ти й справді подався геть, розлючений, пославши мене на фіг, наробивши чимало шуму. Трах-бах-трах! А потім повертаєшся з картиною в руках, пригадуєш? Дивно, а я був певен, що ти морочиш мені яйця. Знаменитий музейний шедевр? Дай-но мені спокій! Але вона була справжньою. Кожен би побачив.

— Я тобі не вірю.

— Що ж, правда. Я знав. Бо хіба ж можливо намалювати підробку, яка б так виглядала? Лас-Веґас був би найпривабливішим містом усіх часів і народів. У будь-якому разі, це кумедно. Поглянь, це я, котрий учив тебе красти яблука й цукерки з магазинів, тоді як ти вкрав світовий шедевр мистецтва.