Розділ VI

— Ти повинен зателефонувати їй, — сказав він, — дружині твого батька.

— Але вона йому не дружина! Вона лише його подруга! Їй байдужісінько до мене.

Він твердо похитав головою.

— Це не має значення. Ти повинен зателефонувати їй і сказати, що з тобою все гаразд. Так, так, ти повинен, — мовив він, урвавши мене, коли я спробував заперечити. — Ніяких «але». Дзвони негайно. У цю ж таки хвилину. Піппо, — на кухні був старовинний настінний телефон, — вийди звідси на хвилину.

Хоча Ксандра була останньою людиною на світі, з якою я хотів би поговорити — а надто після того, як обчистив її кімнату й украв чайові, — я відчував надто велику полегкість від того, що перебуваю тут, і готовий був зробити все, про що Гобі мене попросить. Набравши номер, я спробував переконати себе в тому, що вона не візьме слухавку (нам часто телефонували то адвокати, то кредитори, й вона рідко відповідала на дзвінки, які були їй незнайомі). Тому я був здивований, що вона відповіла мені вже після першого гудка.

— Ти залишив двері відчиненими, — сказала вона майже відразу обвинувачувальним голосом.

— Що?

— Ти випустив собаку. Він утік — і я ніде не можу його знайти. Він, мабуть, загинув під колесами машини абощо.

— Ні. — Я дивився невідривним поглядом на чорноту цегляного подвір’я. Ішов дощ, краплі важко падали на шибки, це був перший справжній дощ, який я бачив за останні два роки. — Він зі мною.

— Он як. — Вона зітхнула з полегкістю. Потім гострим голосом запитала: — Де ти? Десь із Борисом?

— Ні.

— Я розмовляла з ним — схоже, він накурився по саму зав’язку. Не захотів сказати мені, де ти. Я знаю, що він знає. — Хоч там було ще дуже рано, її голос звучав так, ніби вона щойно пила або плакала. — Я мусила б нацькувати на тебе копів, Тео. Я знаю, це ти вкрав мої гроші та речі.

— Атож, як і ти вкрала сережки моєї матері.

— Що?

— Сережки зі смарагдами. Вони належали моїй бабусі.

— Я їх не крала. — Вона тепер розгнівалася. — Як ти смієш! Ларрі подарував мені їх, він подарував мені їх після…

— Атож. Після того як украв їх у моєї матері.

— Ти мені пробач, але твоя мати померла.

— Так, але вона була ще жива, коли він їх у неї вкрав. Це сталося десь за рік до її смерті. Вона звернулася до страхової компанії, — сказав я, намагаючись перекричати її, — і надіслала рапорт у поліцію.

Щоправда, я не знав, чи справді вона зверталася до поліції, але чом би їй було й не звернутися.