Розділ VI

— О’кей, Тео. Мене звуть Джей Пі. — Він потис мені руку, обернувшись до заднього сидіння. — Хочеш почути мою пораду?

— Звичайно, — відповів я, трохи злякавшись.

Навіть з усіма своїми проблемами — а їх було чимало — я почувався дуже незручно, що цей чоловік бачив, як Борис поцілував мене на вулиці.

— Це, звичайно, не моє діло, але тобі треба кудись заховати Пухнастика.

— Тобто?

Він кивнув на мою сумку.

— Він туди поміститься?

— Еее…

— Проте цю сумку в тебе, мабуть, перевірять. Вона надто велика, щоб ти міг узяти її в автобус. Її покладуть до багажного відділення. Це тобі не літак.

— Я… — Ця проблема не поміщалася мені в голові. — У мене нічого нема.

— Стривай-но. Дай-но я зазирну в багажник.

Він вийшов із машини, відчинив багажник і повернувся з великою полотняною торбиною з магазину здорової їжі, на якій було написано «Відродження Америки».

— На твоєму місці, — сказав він, — я пішов би купувати квиток без Пухнастика. Нехай він побуде тут зі мною, про всяк випадок, гаразд?

Мій новий друг, як з’ясувалося, мав рацію: у ґрейхаундівські автобуси не пускали дітей без письмового дозволу одного з батьків, для дітей також існували інші обмеження. Касирка, бліда чикана[112] з ретельно пригладженим чорним волоссям, монотонним голосом почала зачитувати мені їх довгий список. Не дозволено пересадки. Не дозволено подорожі, які тривають довше ніж п’ять годин. Якщо персона, названа в ідентифікаційній формі дитини, що подорожує без супроводу, не з’явиться з відповідними документами, щоб зустріти мене, мене передадуть працівникам дитячої соціальної служби або поліції в місті мого призначення.

— Але ж…

— Це стосується всіх дітей, яким менше ніж п’ятнадцять років. Без винятків.

— Але мені не менше ніж п’ятнадцять років, — сказав я, незграбно дістаючи офіційне посвідчення, видане мені штатом Нью-Йорк. — Мені вже виповнилося п’ятнадцять. Дивіться.

Енріке — мабуть, передбачаючи можливість моєї зустрічі з тим, що він називав Системою, — відвів мене сфотографуватися для посвідчення незабаром по тому, як померла моя мати, і хоч тоді я обурювався, що до мене дісталася пазуриста лапа Великого Брата («Ух ти, навіть маєш власний штрих-код», — сказав тоді Енді, з цікавістю подивившись на мій папірець), але тепер я був йому вдячний, що він здогадався повести мене в центрі міста зареєструвати, наче автомобіль б/у. Я тупо стовбичив там, наче біженець, у тьмяному світлі лампочок, поки касирка дивилася на мій документ під різними кутами й нарешті визнала його справжнім.

— Отже, тобі п’ятнадцять, — сказала вона з підозрою, повернувши його мені.

— Атож.