Розділ VI

Водійка чекала. Вона подивилася навколо. Потім обернулася до мене.

— Гаразд. Це добра новина для тебе та твого цуцика, малий. Але якщо хтось, — вона посварилася на мене пальцем, — якщо хтось із пасажирів поскаржиться на те, що ти везеш тварину, в будь-якій точці подорожі, я тебе висаджу з автобуса. Зрозумів?

То вона мене не висаджує? Я закліпав очима на неї, боячись ворухнутись або промовити бодай слово.

— Ти мене зрозумів? — повторила вона більш грізним голосом.

— Дякую вам…

Вона сердито похитала головою.

— О ні, не дякуй мені, малий. Бо я висаджу тебе з автобуса, якщо почую хоч одну скаргу на тебе. Хоч одну.

Я тремтів, коли вона обернулася й пішла за кермо. Коли ми виїхали зі стоянки, я боявся навіть глянути на інших пасажирів, хоч відчував, що всі вони дивляться на мене.

Біля мого коліна Поппер уклався зручніше й затих. Хоч я й любив Поппера і жалів його, я ніколи не вважав його особливо цікавим або розумним собакою. Натомість згаяв чимало часу, мріючи про те, щоб володіти крутішим псом, колі, або лабрадором, або навіть собакою з притулку, яким-небудь розумним метисом, або й розкошланою маленькою дворнягою, яка ганяється за м’ячами й кусає людей, — власне кажучи, хай би він був ким завгодно, а не тим, ким був насправді: дівчачим собакою, іграшкою, веселуном, собакою, з яким мені було навіть соромно виходити на вулицю. Не те щоб Поппер не був милим — насправді він був таким маленьким, стрибучим пухнастим песиком, такі подобаються багатьом людям, можливо, не я, але маленька дівчинка, яка сиділа через прохід від мене, якби знайшла його біля дороги, то хіба не забрала б його додому й не прикрасила б стрічками?

Я сидів там, застигнувши, страх напливав на мене знову й знову: обличчя водійки, моя розгубленість. Мене лякав насамперед той факт, що я тепер знав: якби пані шоферка примусила мене висадити Поппера з автобуса, мені довелося б вийти разом із ним (і що я потім робив би?), навіть якби це сталося в центрі Іллінойсу, тобто ніде. Дощ, кукурудзяні поля, а я стою біля дороги. Як я так прихилився до такого кумедного песика? Кімнатного собачки, якого обрала собі Ксандра?

Коли ми перетинали штати Іллінойс та Індіана, я сидів напружений і спостережливий: надто боявся заснути. Дерева були голі, на ґанках догнивали геловінські гарбузи. По той бік проходу мати обняла свою малу дівчинку й тихо наспівувала їй: «Ти моє сонечко». Я не мав нічого їстівного, крім розкришених картопляних чіпсів, які дав мені таксист, а в роті — бридкий солоний присмак; повз вікно пропливали індустріальні рівнини, малі містечка з невідомого краю — я почувався змерзлим і покинутим, дивлячись на занедбану сільську місцевість і згадуючи ті пісні, які так давно співала мені моя мати. «Ту-ту-тутсі, прощавай, ту-ту-тутсі, не ридай». Нарешті в Огайо, коли вже споночіло й у будинках біля дороги стали загорятися вогні, я відчув себе в достатній безпеці, щоб задрімати, хитаючись уві сні то назад, то вперед, до самого Клівленда, холодного, освітленого білими вогнями міста, де я пересів в інший автобус о другій ночі. Я побоявся прогулювати Поппера надто довго, хоч і знав, що він потребує тривалої прогулянки, — боявся, що хтось нас побачить. (Бо що ми робили б, якби нас викрили? Залишилися б у Клівленді навічно?) Але Попчик, здавалося, теж був наляканий. І ми стояли, тремтячи від холоду, на розі вулиці протягом десятьох хвилин, поки я не дав йому попити води, не поклав його в торбу й не повернувся до станції, щоб умоститися на своє місце в автобусі.

Була середина ночі, й усі майже спали, тому пересадка виявилася легкою. А знову ми пересіли вже опівдні наступного дня в Баффало, де автобус мусив пробиватися крізь кучугури криги, наваленої біля станції. Вітер кусався — гостро, волого, після двох років життя в пустелі я й забув, що таке справжній вітер і справжня зима — холодна й сира. Борис не відповів на жодне з моїх послань, що, певно, можна було зрозуміти, адже я писав їх йому на телефон Котку, але я все ж таки послав йому ще одне: «Я в Бфло, НЙ сьог ввеч. Ти ОК? Що там Кс?»

Баффало далеко від Нью-Йорка, але, крім схожої на сон гарячкової зупинки в Сиракузах, де я напоїв Поппера й купив нам два пундики з сиром, бо нічого іншого не було, я примудрився проспати майже всю дорогу через Батавію, Рочестер, Сиракузи й Бінгемтон, притулившись до вікна щокою, яку крізь щілину обдувало холодним вітром, що переносив мене до «Вітру, піску і зір» та самотньої кабіни пілота високо над пустелею.

Здається, від самої зупинки в Клівленді я став потроху хворіти, а на той час, коли нарешті вийшов з автобуса на нью-йоркській станції Порт-Оторіті, був вечір, і мене трусило в лихоманці. Мені було дуже холодно, я ледве тримався на ногах, а місто, за яким я так сумував, здалося мені чужим, гамірним і холодним: вихлопні гази, сміття, а люди біжать навколо мене в різних напрямках.

Автовокзал кишів копами. Усюди я побачив оголошення про притулки й телефони для втікачів, а одна жінка-коп провела мене особливо пильним поглядом, коли я вийшов з автобуса: після поїздки тривалістю в понад шістдесят годин я був брудний і стомлений і знав, що не зможу пройти контроль, — проте ніхто мене не зупинив, і я не озирався назад, аж доки вийшов за двері вокзалу й відійшов досить далеко. Кілька чоловіків різного віку та національності гукали мене на вулиці, приязні голоси лунали звідусюди («Гей, маленький брате! Куди тобі треба? Тебе підвезти?»), особливо приємним і нормальним здався мені один хлопець із рудим волоссям, не набагато старший за мене, він міг би бути одним із моїх друзів, проте я мав досить нью-йоркського досвіду, щоб знехтувати цими веселими привітаннями й іти далі так, ніби я знав, куди прямую.

Я думав, Поппер буде переповнений радістю від того, що нарешті може бігти по землі, та коли я поставив його на хідник Восьмої авеню, це було занадто для нього, і він був надто переляканий, аби пройти більш ніж один квартал. Йому ніколи раніше не доводилося бігати вулицею великого міста, усе вселяло йому жах (автомобілі, автомобільні сигнали, ноги людей, порожні целофанові пакети, які несло вітром понад хідником), і він то кидався вперед, то повертався до мене й заплутував мої ноги повідком, так що я перечепився й мало не впав під колеса фургона, який поспішав на зелене світло.

Підібравши його і вкинувши назад у торбину (де він шкрібся та сопів від переляку, поки не заспокоївся), я зупинився посеред метушливого натовпу й замислився, у який бік мені йти. Усе здавалося значно бруднішим і непривітнішим, ніж я сподівався, — було холодно, а вулиця сіріла, як стара газета. «Que faire?», — як любила повторювати моя мати. Що робити? Мені здавалось, я майже чую, як вона каже це легким, безтурботним голосом.

Я часто дивувався, коли мій батько нишпорив по кухонних шухлядах і заявляв, що йому хочеться пити, як це — «хотіти пити», коли йдеться тільки про алкоголь і це бажання не може задовольнити ані вода, ані пепсі, ані щось іще. Тепер, тупо думалося мені, я це знаю. Я помирав від бажання випити пива, але знав, що до крамниці не варто й потикатися — зажадають посвідчення особи. Я з тугою думав про горілку містера Павликовського, про щоденний ковток теплоти, до якого так звик.

До того ж я помирав від голоду. Я був за кілька дверей від крамнички, де продавали кекси, і мені так хотілося їсти, що я повернув праворуч і купив перший-ліпший кекс (із присмаком зеленого чаю, як з’ясувалося, з невеликою кількістю ванілі, трохи дивної, але дуже смачної). Майже відразу цукор допоміг мені відчути себе краще, і поки я їв кекс, облизуючи заварний крем зі своїх пальців, я з подивом дивився на цілеспрямований натовп. Залишаючи Веґас, я чомусь почувався більш упевненим, як усе буде зі мною далі. Чи місіс Барбур зателефонує в соціальні служби, аби повідомити їм, що я повернувся? Я сподівався, що вона не стане цього робити, але тепер засумнівався. Ще існувала не така вже й маленька проблема Поппера, оскільки (разом із молочними продуктами, горіхами, лейкопластиром, гірчицею і ще приблизно двадцять п’ятьма широко вживаними домашніми речами та продуктами) в Енді була сильна алергія на собак — але не тільки собак, а й котів, і коней, і циркових тварин, і шкільну морську свинку (Ньютона), яка в нас була ще в другому класі, через що в домі Барбурів не тримали жодних тварин. Чомусь, коли я був у Веґасі, це не здавалося мені такою нерозв’язною проблемою, але тепер, коли я стояв на Восьмій авеню й там холодало та поночіло, мій настрій змінився.

Не знаючи, що робити, я пішов на схід, до Паркової авеню. Вологий вітер віяв мені в обличчя, а запах дощу в повітрі діяв на нерви. Небо в Нью-Йорку здавалося набагато нижчим і важчим, аніж на заході, — брудні хмари, наче сліди олівця, розтерті гумкою на шкарубкому папері. Було так, ніби пустеля з її відкритістю вплинула на мій зір. Усе здавалося мокрим, приземкуватим.