Розділ VI

Я знав, що не тягну на свій справжній вік. Там-таки я зрозумів, що немає сенсу питати про Поппера, бо велике оголошення червоними літерами повідомляло, що заборонено перевозити собак, котів, птахів, гризунів, рептилій та інших тварин.

Щодо автобуса, то мені пощастило: через п’ятнадцять хвилин, о 1:45, саме відходив один із пересадками до Нью-Йорка. Коли автомат, клацнувши, виплюнув мій квиток, я стояв і думав, що мені, в біса, робити з Поппером. Вийшовши з приміщення кас, я частково сподівався, що мій таксист уже поїхав — і що він відвезе Поппера до більш надійної домівки, — але натомість я побачив, що він п’є «Ред Булл» і базікає по мобілці. Поппера ніде не було видно. Він урвав розмову, коли побачив, що я стою поруч.

— Ну, що думаєш?

Хитаючись, я подивився на заднє сидіння.

— Що ви зробили з ним?

Він засміявся.

— Ось так його немає… а ось так він є!

Театральним рухом він дістав пожмаканий примірник «USA Today» з полотняної торби, що лежала на передньому сидінні біля нього. І там, зручно розташувавшись у картонній коробці на дні сумки, сидів Поппер, похрумкуючи картопляними чіпсами.

— Обман зору, — сказав він. — Коробка заповнює сумку, приховуючи форми собаки, й дає йому трохи більше простору, щоб рухатись. А газета — чудове прикриття. Вона накриває його, і завдяки їй торба здається повною, а ваги вона не додає.

— Ви гадаєте, усе з ним буде о’кей?

— Він же такий маленький хлоп — скільки він важить, фунтів п’ять або шість? Він спокійний?

Я подивився на свого пса, що згорнувся в клубок на дні коробки, із сумнівом.

— Не завжди.

Джей Пі витер рот тильним боком долоні й дав мені пакунок із картопляними чіпсами.

— Коли він засмикається, давай йому по кілька штук. Автобус зупинятиметься через кожні кілька годин, а ти розташуйся в ньому десь позаду й намагайся відійти якнайдалі від станції, перш ніж дозволиш йому робити свої справи.

Я закинув торбину на плече та обхопив її рукою.

— Щось помітно? — запитав я.

— Ні. Якби я нічого не знав, то нічого й не помітив би. Але хочеш іще одну підказку? Секрет фокусника?

— Авжеж.

— Не дивись на торбу, як ти робиш тепер. Дивись куди завгодно, тільки не на торбу. На краєвид, на свої шнурки — о’кей, отак буде добре. Поводься впевнено й природно, десь так, як тепер. Хоч розгубитись і шукати втрачену лінзу теж буде непогано, коли ти помітиш, що люди дивляться на тебе з підозрою. Розсип свої чіпси — забий палець ноги, — закашляйся, вдавившись кавою, — що завгодно.