Розділ VI

Ходьба допомогла мені подолати тремтіння в ногах. Я йшов на схід до бібліотеки (леви! я стояв хвилину, наче солдат, який, повертаючись із війська, ловить перший відблиск рідного дому), а потім повернув на П’яту авеню — вуличні ліхтарі там ще горіли, ділова активність тривала, хоч вулиця й безлюдніла перед настанням ночі — і дійшов до південного краю Центрального парку. Хоч я був стомлений і змерзлий, моє серце стрепенулося, коли я побачив парк і побіг через П’ятдесят сьому вулицю (вулицю Радості) в затінену листям темряву. Запахи, тіні, навіть бліді й плямисті стовбури платанів підняли мені настрій, але мені також здавалося, ніби я бачу інший парк під реальним, таку собі мапу минулого, примарний парк, потемнілий від пам’яті, шкільних екскурсій та відвідин зоопарку, що були дуже давно. Я йшов по хіднику з боку П’ятої авеню, роздивляючись на всі боки, і стежки були затінені деревами, освітлені вуличними ліхтарями, таємничі й заманливі, наче ліси, описані в казці «Лев, Біла Відьма та шафа»[115]. Якби я звернув на одну з цих освітлених стежок, чи прийшов би я в інший рік чи навіть в інше майбутнє, де моя мати, яка щойно повернулася з роботи, чекатиме мене на овіяній вітром лавці (нашій лавці) біля Ставка: відкладе свою мобілку, підведеться на ноги й поцілує мене, «Ну як, зайчику, тобі було в школі, чого ти хочеш поїсти на обід?»

Потім раптом я зупинився. Знайома постать у діловому костюмі проштовхнулася повз мене й пішла попереду стежкою. Копиця білого волосся виділялася в темряві, волосся, яке, певно, не підрізалося довго й тепер було перев’язане на потилиці стрічкою; він був заклопотаний і більш скуйовджений, ніж зазвичай, а проте я впізнав його негайно, тим більше що нахил його голови трохи нагадував Енді: містер Барбур із портфелем у руках повертався додому зі служби.

Я підбіг, щоб порівнятися з ним.

— Містере Барбур? — покликав я.

Він розмовляв сам із собою, хоч я не чув, що він там говорить.

— Містере Барбур, це Тео, — сказав я голосно, схопивши його за рукав.

З люттю, яка мене вразила, він обернувся і скинув мою руку. Це справді був містер Барбур, я не міг його не впізнати. Але він дивився на мене очима чужинця — поглядом ясним, твердим і зневажливим.

— Я більше не даю милостині! — вигукнув він гучним голосом. — Забирайся геть!

Я мусив би розпізнати напад божевілля, коли зіткнувся з ним. Переді мною був шалений вираз обличчя, яке іноді мав мій батько в день футбольного матчу або тоді, коли він зірвався й ударив мене. Мені ніколи не доводилося мати справу з містером Барбуром, коли він не приймав своїх ліків (Енді, звичайно, стримувався, описуючи «ентузіазм» свого батька, я тоді не знав про ті епізоди, коли він намагався зателефонувати державному секретареві або піти на роботу в піжамі); і напад його люті так не відповідав збентеженому й неуважному містерові Барбуру, якого я знав, що я міг лише відсахнутися від нього, засоромлений. Він дивився на мене довгу мить, а тоді прибрав від мене руку (ніби я був брудний і заразив його, доторкнувшись) і подибав геть.

— Ти просив у того чоловіка грошей? — запитав у мене інший чоловік, який з’явився нізвідки й зупинився на хіднику, здивований. — Справді просив? — повторив він наполегливіше, коли я відвернувся від нього.

Він був невисокий, у банальному офісному костюмі та з обличчям чоловіка, який має дружину й дітей, а його дивна поведінка примусила мене здригнутися. Я спробував обминути його, але він перетнув мені стежку і поклав важку руку на плече, й у паніці я випручався від нього та побіг у парк.

Я попрямував до Ставка по жовтих і вологих стежках, вкритих опалим листям, а звідти інстинктивно звернув на Місце Зустрічі (як ми з мамою назвали нашу лавочку) й сів там, весь тремтячи. Здавалося б, мене спіткало дивовижне, неймовірне щастя, коли я зустрів на вулиці містера Барбура. Десь секунд п’ять я ще думав, що після першої розгубленості та спантеличеності він радісно привітає мене, поставить мені кілька питань, «о, не переймайся, не переймайся, ми ще матимемо час поговорити», й поведе мене до свого помешкання. «Святий Боже, яка пригода. Як зрадіє Енді, коли побачить тебе!»

Господи Ісусе, подумав я, розчесавши волосся пальцями, досі не оговтавшись від тремтіння. В ідеальному світі саме містер Барбур був тим членом родини, якого я найбільше хотів би зустріти на вулиці, — більше, ніж Енді, і, безперечно, більше, аніж будь-кого з інших дітей Барбурів, більше навіть, аніж місіс Барбур із її крижаними паузами, її досконалими світськими манерами, її кодами невідомої мені поведінки, її холодним і незбагненним поглядом.

Бездумно я перевірив свою мобілку на предмет нових повідомлень, либонь, у десятитисячний раз, — і нарешті зрадів, що таки знайшов там послання, — номера я не впізнав, але він, безперечно, належав Борисові. «Прив. Сподів ви там 2 в нормі. Набери Кс вона задовб».

Я спробував зателефонувати йому — я надсилав йому повідомлення разів п’ятдесят із дороги, — але ніхто не відповів, а телефон Котку був переадресований прямо на голосову пошту. Ксандра могла й зачекати. Повернувшись до Центрального парку з Поппером, я купив у торгівця, який уже починав згортатися на ніч, три хот-доги (один для Поппера, два для мене), і, поки ми їли, сидячи на лавочці, прихованій за Ворітьми Вчених, я міркував, що мені робити далі. У своїх пустельних фантазіях про Нью-Йорк я іноді уявляв собі, що ми з Борисом живемо десь на вулиці біля Сент-Марк-плейс або Томпкінз-сквер, подзенькуючи кухлями для милостині й стоячи поруч із тими самими розбишаками, які улюлюкали слідом за Енді та мною, коли ми проминали їх у своїх шкільних формах. Але реальна перспектива заночувати на вулиці в листопадовому холоді, самотньому й хворому, здавалася куди менш привабливою.

І найприкріше те, що я перебував лише за п’ять кварталів від дому Енді. Я подумав, чи не зателефонувати йому — можливо, запропонувати, щоб ми зустрілись, — але вирішив цього не робити. Безперечно, я зможу зателефонувати йому, якщо моє становище стане розпачливим: він із радістю вислизне до мене, принесе зміну одягу та гроші, вкрадені з сумочки його матері, і — хто знає — можливо, також кілька канапок із крабовим м’ясом або смаженого арахісу, що їх Барбури завжди споживають. Але слово милостиня досі обпалювало мене. Хоч Енді мені й подобався, але відтоді, як ми розлучилися, минуло майже два роки. І я не міг забути, як містер Барбур подивився на мене. Безперечно, в них сталося щось погане, хоч я не знав, що саме — проте знав, що в чомусь винен, що від мене поширюються міазми сорому, непотрібності й тягаря, які ніколи мене не залишали.

Ненавмисне — я дивився в простір — я зустрівся поглядом із чоловіком, який сидів на лаві навпроти. Я швидко подивився вбік, але було пізно; він підвівся на ноги й підійшов до мене.

— Хороший пес, — сказав він, нахилившись, щоб погладити Поппера, а коли я нічого не відповів, звернувся до мене: — Як тебе звуть? Ти не проти, якщо я сяду з тобою?

Чоловік був жилавий, невисокий, але дужий на вигляд, і від нього смерділо. Я підвівся на ноги, уникаючи його погляду, та коли відвернувся, щоб піти, він викинув руку вперед і схопив мене за зап’ясток.

— У чому річ? — запитав він гидким голосом. — Я не подобаюсь тобі?