— Не спи! — окликає його уважаємий. — Тримай міцніше!
І Паша — хочеш не хочеш — мусить дивитися. Поранений — зовсім підліток, мабуть, і двадцяти немає. Голений череп, порізане бритвою підборіддя: схоже, голився в темряві. Гострий ніс, темні очі, які він заплющує від болю. Під светром тільник. Важкий армійський пасок, камуфляжні штани, берці. І рана під горлом. Коли закашлюється — тільником стікає кров. Тому він затримує дихання, мов пірнає під воду. А видихаючи, все одно зривається на кашель, знову виплескує кров. І Паша дивиться на цю кров зачаровано, не відводить очей, дивиться на ніжно-малинові краплі, що в’їдаються в тканину, на темну кірку, що підсихає довкола рани, на різану плоть, через яку із пораненого виходить життя.
— Ріж тільник, — говорить уважаємий. — Не стій, ріж!
Дає йому ножиці, а сам дістає шприц і якісь ампули, починає із цим усім возитись. Паша невпевнено береться за тканину, не знає, з чого почати. Завмирає.
— Ріж, — сухо наказує уважаємий.
І він ріже. Розпорює тільник аж до живота. Шкіра в бійця біла, зимова. Волосся на грудях зовсім немає. Рожева кров на такому тлі виглядає особливо яскраво. І стає її все більше й більше. Боєць важко ковтає повітря, видно, що дихати йому важко, закочує очі, хапає рукою порожнечу. Паша перехоплює його руку, стискає його долоню, зараз-зараз, говорить, почекай, зараз. Уважаємий різко повертається зі шприцом у руці, схиляється, вганяє голку в тіло. Боєць здригається, пробує вирватись.
— Тримай! — кричить уважаємий злісно. — Тримай його.
Паша навалюється тілом на пораненого, намагаючись, утім, сильно не тиснути. А уважаємий починає чаклувати над раною, обробляє її чимось, від чого боєць знову здригається й починає голосно плакати. Паша насідає на нього всім тілом, відводить погляд, дивиться вбік, аби не бачити, як із тіла витікає кров. Пораненим струшує, він навіть починає просити, мовляв, не треба, не чіпай, не треба, але знову закашлюється. Паша відчуває, як напружуються його груди, але тримає, не відпускає. Товстун із напарником теж відводять погляди, не витримують, розвертаються, зникають у коридорі. Уважаємий щось тихо говорить медсестрі, та дістає металеву коробку, відкриває її, дістає якісь щипці, простягає лікарю. Той бере, не дивлячись, працює автоматично, ніби квіти в саду підстригає. Не поспішає, не нервує. Так, наче не сумнівається, що все буде добре, що все завершиться щасливо. Пашу його впевненість теж мала б заспокоїти, але чомусь не заспокоює. Чомусь його починає трусити, починає морозити, і запах крові стає все відчутнішим, все нав’язливішим. Хапає ротом повітря, глибоко дихає, старається заспокоїтись.
— Що з тобою? — питає уважаємий, копаючись щипцями в кривавому м’ясі.
— Все нормально, — коротко відповідає Паша.
— Точно? — не вірить уважаємий.
— Точно, — запевняє його Паша.
— Ну і харашо, — каже на це уважаємий і встромляє щипці просто в розірване місиво.
Боєць скрикує і починає рватися з Пашиних обіймів. Паша притискає його, розуміючи, що ще трішки — і не втримає. Але боєць ураз опадає, мовби дух із нього виходить.
— Уважаємий! — кричить Паша, повертаючись до лікаря. — Шо з ним?
— Нічого, — відповідає уважаємий. — Попустило його по ходу.
— І шо тепер? — не розуміє Паша.
— Да нічого, — дратується уважаємий. — Хай лежить.
— Він жити буде? — далі допитується Паша.
— А чорт його знає, — просто відповідає уважаємий. -Буде, — додає, подумавши.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інтернат» автора Жадан Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „День третій“ на сторінці 24. Приємного читання.
TextBook