Розділ «День третій»

Але уважаємий не слухає, він уже кудись телефонує. І зв’язок у нього, сука, є, думає Паша, і на дзвінки його, сука, хтось чекає, оскільки він відразу ж починає віддавати в слухавку накази, говорить до якоїсь Ліди, щось пояснює, щось підказує, просить не зволікати, радить не сумніватися. Тоді вимикає телефон і повертається до команди.

— Що ви його тримаєте? — говорить роздратовано, але неголосно, мовби економлячи сили для подальшого скандалу. — Давайте, кладіть.

— Куда? — не розуміє його ніхто.

— На столи, куда! — вибухає врешті уважаємий. Все-таки і в нього нерви не залізні.

— Як на столи? — розгублено перепитує один із тих, хто ніс пораненого, невисокий товстун із сивим їжаком на великому черепі. — Може, його в операційну?

— В операційну ти потрапиш днів через два, — холодно відповідає йому уважаємий, знову взявши себе в руки. -Клади, я сказав.

І вони зсувають разом два столи, і обережно опускають на них бійця. І тут до їдальні вбігає медсестра, з простирадлами та якимось медичним залізяччям. Бійця обережно підіймають, розтягують під ним простирадло. Уважаємий дістає ножиці й починає розрізати йому светр — від горла до живота, ніби якісь аплікації витинає. У якийсь момент зупиняється, підводить очі на товстуна, потім на його напарника, останнім — на Пашу. На Паші затримується поглядом.

— Ти, — говорить твердо й сухо, ніби сповіщає щось неприємне, але неуникненне, — ти, тримай ось тут.

І показує на светр. Паша хапається за светр, тягне на себе.

— Акуратніше, — радить лікар. — Кров засохла. Зараз буде боляче.

Причому говорить він про це не пораненому, а саме Паші. Мовби саме Паші буде боляче. Ріже далі, потому різко й коротко зриває светр із рани. Боєць скрикує й підривається.

— Тримай його! — кричить уважаємий Паші. — Тримай, щоб він не звалився!

Паша чіпляється бійцеві в руку й намагається відвести очі, щоб не бачити засохлого кривавого м’яса.

— Не спи! — окликає його уважаємий. — Тримай міцніше!

І Паша — хочеш не хочеш — мусить дивитися. Поранений — зовсім підліток, мабуть, і двадцяти немає. Голений череп, порізане бритвою підборіддя: схоже, голився в темряві. Гострий ніс, темні очі, які він заплющує від болю. Під светром тільник. Важкий армійський пасок, камуфляжні штани, берці. І рана під горлом. Коли закашлюється — тільником стікає кров. Тому він затримує дихання, мов пірнає під воду. А видихаючи, все одно зривається на кашель, знову виплескує кров. І Паша дивиться на цю кров зачаровано, не відводить очей, дивиться на ніжно-малинові краплі, що в’їдаються в тканину, на темну кірку, що підсихає довкола рани, на різану плоть, через яку із пораненого виходить життя.

— Ріж тільник, — говорить уважаємий. — Не стій, ріж!

Дає йому ножиці, а сам дістає шприц і якісь ампули, починає із цим усім возитись. Паша невпевнено береться за тканину, не знає, з чого почати. Завмирає.

— Ріж, — сухо наказує уважаємий.

І він ріже. Розпорює тільник аж до живота. Шкіра в бійця біла, зимова. Волосся на грудях зовсім немає. Рожева кров на такому тлі виглядає особливо яскраво. І стає її все більше й більше. Боєць важко ковтає повітря, видно, що дихати йому важко, закочує очі, хапає рукою порожнечу. Паша перехоплює його руку, стискає його долоню, зараз-зараз, говорить, почекай, зараз. Уважаємий різко повертається зі шприцом у руці, схиляється, вганяє голку в тіло. Боєць здригається, пробує вирватись.

— Тримай! — кричить уважаємий злісно. — Тримай його.