Розділ «День перший»

— Ну там, — показує Паша в темряву. — Ви побігли, я тягнув на собі дєдушку.

— Якого, блядь, дєдушку? — починає заводитись білявка. — Ти шо, кинув її?

— Ну, ви ж побігли, — Паша поправляє окуляри, всією п’ятірнею, дещо незграбно. Йому й далі відгонить мокрою псятиною, і враження таке, що на нього дивляться з темряви відразу кілька пар очей. І тут ця блондинка.

— Ти ідіот? — кричить білявка й ще болючіше штовхає його кросівкою, цього разу в литку. — Ти шо, блядь, ідіот?

— Вона ж порожня була, — захищається Паша.

— Ти шо, рився в ній? — ще більше розлючується білявка.

— Та ні, — перелякано відказує Паша.

— Ідіот! — кричить білявка. — Давай, іди, шукай!

Паша справді, як ідіот, підводиться, шукає рюкзак, надягає його, збирається йти.

— Сядь! — кричать йому з темряви. Паша пізнає голос Віри. — І ти теж сядь! — кричить Віра, мабуть, білявці. -Сядьте, обоє. Жити набридло?

— Це вам тут усім жити набридло, — люто сичить білявка, розвертається й навпомацки рушає на вихід. — Ідіоти, — говорить на прощання й зникає в проймі дверей.

— Її зупинити треба, — говорить Паша невідомо до кого.

— Сиди, — повторює Віра вже зовсім близько, підповзає, знаходить його руку, тягне вниз, на себе. — Сиди. Затихне -підеш знайдеш. І її, і її валізу.

Паша слухняно сідає. Віра притискається до нього, ніби їй холодно, і в Паші таке відчуття, що до нього знову повернувся його вокзальний пес, тільки пахне від нього свіжою водою й жіночим теплом. Зрозуміло, що їй зовсім-зовсім не холодно. Сидять так, притулившись одне до одного, Паша хоче щось сказати, але боїться, що його всі почують і не так зрозуміють, тому просто мовчить. А вона несподівано лізе рукою в широкий рукав його куртки, залазить йому під светр, торкається його замерзлого зап’ястя, торкається його шкіри, мовчки, нічого не говорячи. І Паша зважується, і хоче теж знайти її руку, торкнутися її зап’ястя, аж раптом у темряві, просто над ними, чути жіночий голос:

— А де наш провідник? Його хто-небудь бачив?

Віра тут-таки прибирає свою руку, ніби нічого й не було. Швидко підводиться. Паша теж підводиться, знову присвічує мобільником. Перед ним стоїть Аннушка, з-за її спини визирає мама. Стоять і вимогливо дивляться на Пашу.

— Де він? — питають вони Пашу.

— Не знаю, — відповідає той.

— А хто знає? — холодно перепитує Аннушка. І мама, хоч і не питає нічого, теж дивиться холодно й вимогливо.

— Да немає його давно, — всі повертаються на голос: під стіною сидить жінка, яка весь час ішла першою. Поруч неї стоїть мішок. Паша спрямовує світло в її бік, встигає помітити зламані підбори на черевиках.