Розділ III

Do it for the thrill of the rush. Раптом серед вулиці він побачив її — Лєру. Love you just a little too much, much. Вона була ніби янголом. У тій самій блузці, в якій вона колись була в Будинку вчителя. Тільки тепер її волосся було розпущене. Вона нагадувала йому Мерилін Монро. Така ж приваблива, загадкова, сексуальна. Вона мовчала і лише босоніж ступала по асфальту, пропонуючи поглядом бігти за нею. Коли бачиш ці очі, не можеш йти в іншу сторону. Саша йшов за білявкою, він довірився їй і ні на секунду не сумнівався: вона веде його вірною дорогою.

— All you need is.

— Що? Я не розчув.

— All you need is.

— Drugs?

— Oh, no. No, no, no. All you need is. — і знову останнє слово загубилось десь між зірок, у космосі, у тиші, в її очах, які вели за собою.

Вона щось казала про важливе, але Саша не чув цих слів. Лєра намагалася пояснити, що про найважливіше складено безліч пісень і віршів, знято чимало фільмів і написано сотні тисяч книжок, але Саша ніяк не міг зрозуміти, про що вона говорить. Він просто швидко йшов за своїм струнким янголом, волосся якого розліталось на всі боки, а потім падало на плечі. Падало ідеально, так, ніби вітер був перукарем янгола. Лєра швидко вела Сашу за собою, за межі Києва, а він навіть не підозрював, що варто йому здійснити втечу з мегаполісу, він буде вільним від київських гріхів, буде врятованим. Саші було добре, він не думав, він усміхався і вдихав ранкове повітря сонної столиці. Раптом Лєра подивилась убік. У цю мить Насолода якраз зайшла до квартири. Лєра ж зрозуміла: часу обмаль. Вона лише крикнула на останок Сашку: run! І розчинилась, ніби її і не було.

Насолода прийшла додому біля четвертої і розбудила мене.

— Не приходив котик?

— Котик? Саша? Ти що загубила його?

— Чорт. Я думала, він вже прийшов.

— Як ти могла його загубити?

— Та ніде не дінеться він.

І ми разом полетіли шукати «котика». Ми не знайшли його у центрі, ми швидко літали навколо Києва, заглядали у кожен дворик, під кожну лавочку, у кожен смітник. Я відчувала: він десь повільно плавиться, розплавляється, зникає. Десь шалено б’ється його серце, заряджене насолодою. Груди роблять подих загазованим брудним повітрям. Він швидко йде. Він скоро буде недосяжним. Ноги відносять його подалі від нас. Він мало що може пояснити собі, мало що розуміє, але все знає. Десь там його мозок давно знав, що потрібно тікати і зараз він так близько до цього. Нивки, Житомирська, Академмістечко. І скоро він буде бігти за межі Києва. Скоро він буде вільним.

Насолода схопила його, як кошенятко за шкірку. Попався.

— Що ти йому дала? — спитала я. Саша вже мало нагадував Сашу. Він хитався зі сторони в сторону і щасливо усміхався.

— Дала звичайний кокс, а от по крові пустила багато гормонів. Дофаміну, ендорфінів, октоцину. Кінська доза. Побалувати вирішила.

Було сумно дивитися на Сашу. Насолода має найкращу фантазію з-поміж усіх нас. Вона розмальовує світи у яскраві фарби і дає людям щастя. Вона має право давати людям такі дози гормонів, про які Ненаситність може лише мріяти. Її гормони настільки солодкі, що за допомогою них можна побудувати абсолютно інший світ і реальність, відмінну від нашої, щасливу і світлу. Але вона завжди тріскає, як бульбашка. Химерна реальність завжди живе не за законами природи. І з боку це щастя викликає огиду.

Саша нарешті не витримав. Його серце билось шалено, а варто нам було підлетіти, він здався і за мить без сили впав на землю. Сонце повністю вийшло з-за горизонту. Його проміння падало на Сашу, що вткнувся носом у брудний асфальт. Welcome back to reality, baby. Ми зловили таксі і повезли «котика» додому.

— Води, — сказав Саша, розплющивши очі і побачивши Насолоду.