Розділ III

І дійсно, ми розуміли. Жадоба з Москви була нашою особистою богинею, її, як ікону, шанували в усіх країнах і містах. Вона була професіоналкою з великої літери. Скільки ж усього наробила спокуса не лише у своїй країні. Вона зуміла впливати через політиків свого міста на весь світ, вона надихнула на мільйони вбивств, знущань, терактів і війн. Іноді нам здавалося просто неможливим робити те, що вдавалося робити їй. Ходили чутки про те, що десь там, у квартирі московських гріхів, має бути таємний вихід до пекла, до самого чорта, який дає Жадобі сили. Але Жадоба постійно заперечувала цей факт, казала, що їй просто пощастило. Вона працює на особливих землях, де ще до її народження гріхам вдалося зробити з людей своїх рабів.

Я подивилась на московську красуню краєм ока і пішла до свого ліжка: не хотіла заважати подругам обмінюватись професійними порадами і досвідом. Я точно знала, що завтра київська Жадоба з новою силою буде спокушати наших політиків, вона буде доводити їм, що наживатись на війні — це не гріх. Купляти собі маєтки за гроші, на яких запеклася кров, — це правильно, це шлях успішної людини, а не якогось там бовдура й ідіота, який їздить у маршрутці і купує дешеві товари в АТБ, простоявши в довгих чергах. І вона буде шепотіти бізнесменам про те, що інвестувати в довгострокову перспективу безглуздо. Живемо тут і зараз. Які там гаджети, які там альтернативні види палива, які інформаційні технології'? Забудьте, шановні, про це. Це складно, вашому організму потрібно пережити додатковий стрес, вам треба ризикувати, хвилюватись, думати. Забудьте. Бо вам необхідно вкладати мало, отримувати багато і зараз. Отримувати з того джерела, яке ніколи не перестане бити ключем, наприклад, із бюджету.

Весна дарувала нам дні, які перемагали один одного своєю тривалістю. Більше сонця, більше тепла, більше зелені, більше яскравих кольорів. Як можна бути нещасним весною? Ми з дівчатами одягали легенькі сукні і гарне взуття, малювали свої обличчя, розпускали волосся, нам так не хотілося сидіти вдома, особливо мені. Весна — це пора пристрасті. Усередині травня Київ омивав теплий дощик, він прибивав до асфальту цвіт, він напоював собою коріння дерев, яке жадібно всмоктувало вологу. Всюди пахне бузком, магнолією й абрикосами, квітнуть каштани і розпускаються кульбабки.

А ми з дівчатами знову зібрались всі у квартирі, закинули ноги на стіл і пили трав’яний чай. На цей раз не карпатський, а волинський, з чебрецем і липою. Сашко сидів у позі лотоса, підпершись спиною до стіни, він чи медитував, чи спав, чи молився. Я відчувала, як кожен ковток чаю наповнює мене силою полів, силою природи. Споріднює з духом цієї країни. Я смакувала ту насолоду і насолоджувалась симфонією, яку вигравав дощ на нашому підвіконні, немов на роялі.

— А пам’ятаєте, як ми ось так сиділи тут десь місяць тому і казали, що хочемо поїхати кудись із Києва? А знаєте, я сьогодні їхала в тролейбусі і думала, що не зможу звідси поїхати. Я не зможу на своїй пенсії жити на острові. Як я буду без столиці? — промовила Ревність.

— Нещодавно думала те ж саме! — відповіла Жадоба. — Дивилась на підйомні крани і була зачарована ними. Підйомні крани у Києві, здається, ніколи не сплять. Це немов чарівні палички, немов олівці. Вони вимальовують у Києві все нові і нові будови. Будинки зростають, тягнуться в небо, тягнуться до хмар, а потім запалюються в них вікна, і стає так гарно. Я так люблю підйомні крани, вони дарують місту нові житлові квадратні метри. І цей їхній рух немов саме життя. Я дивлюсь на їх роботу і відчуваю, як місто пульсує. І розумію, що нікуди не хочу вириватися з цього потоку життя, хочеш і далі милуватись життям тут.

— Я от теж люблю всістись до когось у машину ззаду або в трамвай чи тролейбус і дивитися на місто, — промовила Ненаситність. — Воно ніколи не спить, у ньому ніколи не буде самотньо тому, хто відкритий для спілкування, у ньому ніколи не буде темно, ніколи не буде сумно. Буває ось так сядеш на двадцять третьому поверсі, а внизу ліхтарі, фари машин, світла з вікон і вітрин, і ти відчуваєш це світло і усміхаєшся. А потім підлетиш високо до хмар, туди, де літають літаки, і це світло притягує тебе, немов метелика. Від цього світла неможливо відірватись, хочеться швидко опуститись назад на асфальт, злитися з тим світлом.

— У цьому місті завжди можна загубитись і почати спочатку. Тут всі всіх знають, а в той же час ніхто нікого не знає. Тому не соромно починати знову і знову, з новими по-новому.

— А знаєте, хто робить це місто живим? — промовила тоді я. — Не новобудови, не ліхтарі, не машини. Люди. Ці прекрасні люди, які живуть у Києві. Люди, які віддали жертву для того, щоб рухатись вперед, люди, які люблять свободу, цінують незалежність, несуться вперед разом із усім світом на одній хвилі, намагаючись позбутися залишків кайданів минулого. І ці люди вселяють у мене віру в прекрасне. Я буду сумувати за киянами. За їх красою, за їх стилем, за їх креативом, за їх почуттям гумору, за їх силою. Вони довели, що вони варті кращого життя. Лише подивіться у їхні очі. Я віддавала їм стільки себе. Лише послухайте музикантів на площі Льва Толстого, в їх голосах і музиці — пристрасть. Лишень погляньте в клуб, де танцюють сальсу, — в кожному русі пристрасть. Постійте на містку закоханих у Марийському парку десять хвилин — скільки ж там пристрасті.

Дощ продовжував грати на підвіконні ніжну мелодію теплої весни. А наші ніжки відпочивали від ходіння по не завжди рівному асфальту коханої столиці. Ми ще довго говорили про своє місто, аж раптом до нас підійшов Сашко.

— Привіт, дівчата, — спокійно промовив він, а я зловила себе на думці, що не уявляю вже нашу квартиру без нього. Сашко і не гріх, але так вдало вписався в наш інтер’єр, що став нам ніби рідним.

Сашко набрав собі води з крану, випив, а потім пішов до туалету.

— А він знову бореться, ви бачили? — промовила Лють. — Він винищує мене молитвами.

— Зі мною він теж бореться, — промовила Насолода. — Думаю, скоро його сил стане достатньо, щоб іще раз підкорити цю бігову доріжку.

Хитаючись, Сашко вийшов із туалету і пішов до свого килима під батарею, ліг на спину, закрив очі. Наші шиї синхронно повернулись ліворуч, ми дивились на чоловіка. І певно, у нас проскочила одна думка на сімох. Коли ми сиділи так само місяць тому на дивані і слухали дощ, Сашко лежав на килимі скручений, опромінений нами, без надії і мети, він був схожий на людину, що скоро полетить в інший світ. А тепер же, здавалось, що він переживе всіх нас, і ця його духовна сила, боротьба, впевненість, спокій, жага до життя змушувала поважати його. І ми всі відчули, що місце на килимі біля батареї — це вже не те місце, на яке він заслуговує.

— Сашо, — лягай сюди, — промовила Лють. Ми всі різко підвелися з дивану, а Саша розплющив очі і з вдячністю подивився на нас. Він підвівся, підняв плед, підійшов до нас.

— Дякую, дівчата, — сказав він і знову оселився на канапі.

Наслідки

Коли гріхи зробили свою роботу, коли людина зробила свій вибір, залишається лише чекати на наслідки. Інколи їх треба чекати день, місяць. Інколи рік чи два. Інколи десятиріччя.

Лінь завітала до борщагівського мужчини і не знайшла його вдома. На її подив він повитирав пил і полив квіти, у мийці не було брудного посуду, а в коридорі стояли нові кросівки. Де ж ти, борщагівський чоловічку? Гріхиня принесла тобі ще кілька своїх зерняток сумнівів. Лінь швидко знайшла мужчину у тренажерному залі. За два місяці він став більш мужнім, його організм було атаковано дофаміном, адже справа почала приносити перші успіхи. І ця сила успіху давала йому енергію рости далі. Рости в усіх напрямках. Він нарощував м’язи на тілі, він читав і активізував процеси мислення, які в свою чергу народжували в мозку нові ідеї. Росла і його любов до світу. Жінки почали підморгувати йому й усміхатись, відчуваючи на інтуїтивному рівні: треба брати перспективного мужчину! Лінь усвідомила свою поразку і тому розсипала насіння своїх сумнівів серед інших, присутніх у тренажерному залі. Гирі стали важчими, сил почало не вистачати, піт заливав, серце вистрибувало з грудей. Хтось зупинився, хтось біг далі. Лінь побігла шукати нових жертв. Хто знає, можливо, зараз вона у вас за спиною. А борщагівській мужчина не здавався. Було важко, але він піднімав штангу далі. Він ніби заново народився тієї весни, дивувався, чому ж він раніше існував, а не жив?